Гетьман скінчив. Хвилина мовчанки, а тоді шум, як у лісі, коли на нього буря налетить.
— Признавайся, виходи, сякий-такий сину!
Штовхали, приставали до себе, тягалися, поки кількох не висунулося вперед.
Промова старого гетьмана ніколи не розминалася з своєю ціллю, а погроза, що шведи підуть, а козаки залишаться на загибель, на бій з собою і з москалями, навіть п'яних протверезила.
Виновники мовчки стояли перед білим гетьманським конем. Гетьман довго дивився на них.
— Лицарі! — промовив і похитав головою. — І чи не сором вам? Рішається доля країни, а ви знімаєте бешкет. Відпинайте шаблі, бо ви не гідні їх носити!
Мовчки сповнили приказ.
— Пістолі, якщо не пропили їх, віддайте теж!
І цей приказ сповнено без супротивлення.
— Під варту їх! Гадаєте, на паль вас посаджу, колесувати стану? Ні. Це я цареві оставлю. Він до того мистець. Ваша кара безоружно за табором іти і бездільно дивитися, як брати ваші будуть боротися за вас, поки совість ваша не відізветься і поки навколішках благати мене не пічнете, щоб зняти з вас той сором великий. Геть мені з очей!
Вартові відвели виновників у село, до замкової в'язниці. Гетьман махнув шапкою на чотири сторони світу. Вже рушив був поводами, аж пригадав собі тих п'яних, що їх стрічав у таборі
— На драбини з ними — і в село, щоб не замерзли на полі.
Нехай бачить сільський народ, як запиваються його оборонці— лицарі не меча, тільки чарки. А завтра, щоб ви це знали, п'яних я на санях везти прикажу, як мерців, на позорище своїм і шведам. Най бачать, з якою то армією мусить гетьман Мазепа добувати волю України. Сором на голови ваші!
Повернув конем і виїхав з табору.
Козаки спокійно розходилися по своїм полкам і сотням. Горіли вогнища. На землю спускалася ніч, зимна і темна, без місяця і зір.
Х
Мручко стиснув острогами свого коня і почвалав вперед. Їхав перед гетьманом на кид татарської стріли.
— Спішно нашому сотникові до Векли, — завважав, жартуючи, гетьман. — Тільки не засиджуйтеся там довго, панове, — додав, повертаючись до сотенних старшин, бо завтра виступаємо в похід. Векла Веклою, а війна війною. Двом богам годі служити.
Котрийсь, осмілений добротливістю гетьмана, радив, щоб Веклу разом з дівчатами з собою забрать. Такої доброї хазяйки і таких гарних дівчат жаль на чужі руки лишати.
— Годі, панове, — відповів гетьман. — 3 нами і так старшинського жіноцтва забагато. Король не любить жінок.
— Видно, на свою не наскочив.
— Мабуть, і королі не знають, що добре.
Жартували, не прочуваючи лиха. Хтось молодого сотенного осавула згадав.
— Ось тому вже й Векла немила, — казали.
— Чому ж бо то? — питався гетьман.
— Бо його дівчину, тую вихрестку, що в Векли жила, вчора в Імжицького пасіці москалі поранили.
— А звідки ж вона там узялася? — питався гетьман.
І йому розказали цілу пригоду.
Покликав осавула до свого боку.
— Заманулося тобі, козаче, кохання в час війни? — промовив ласкаво, ніби рукою по серці погладив.
— Не шукав, ваша милосте, саме прийшло.
— Воно, звичайно, некликане приходить, і хоч женеш, не йде. Так ти в розпуку не вдавайся. Суджене — не розгуджене.
Балакали, не прочуваючи лиха. Аж тут Мручка ніби оси вжалили. Став у стременах, глянув наперед себе, а тоді коня острогами попер і зник у вечірній темряві. За хвилину вернув збентежений до гетьмана.
— Милосте ваша, сідайте на мойого коня! — просив, ніби приказував. Гетьман здивовано глянув на нього. — Благаю милість вашу! — наглив Мручко. — Негайно!
Гетьман подумав хвилину:
— За вчорашню твою послугу послухаю тебе, — відповів, пересідаючи на сотникового карого, невеличкого, але дуже шпаркого коня.
Сотник на гетьманового сивого скочив.
— Бунчук наді мною! — гукнув. — Осавул біля мене. Половина козаків за мною, друга половина з ясновельможним у ярок, а з ярку ліворуч у Гірки пробирайся! Спішись!
Ніхто не питався, як і чому. Не було часу на такі питання. Всякий вірив, що старий сотник гаразд діло обдумав, і. нікому навіть на гадку не прийшло, яким це чином він гетьманським конвоєм нараз став заправляти.
Білий гетьманський кінь поскакав зі своїм новим їздцем, над котрим маяв бунчук з золотою короною. Гетьман на Мручковім повернув у ярок.
Та ще він і сто кроків не в'їхав, як на шляху, котрим почвалав Мручко, почулася пальба.
Щолиш тепер зрозумів гетьман, у чому діло.
Сотник, щоб ратувати його, себе наразив на згубу. Москалі, побачивши з засідки білого коня під гетьманським бунчуком, візьмуть сотника за Мазепу і цілою силою кинуться на нього, а гетьманові хіба з бічною сторожею зустрінутися прийдеться.
Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра життя своє повсякчасно в жертву принести готові.
І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий весельчак, а гляди, до чого він спосібний!
Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби.
— За мною! — гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним, збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики. Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стенами. Ще хвилина, і весь той боєвий гук приник перед могутнім голосом Мручка.
— Лаполизники антихристові, — гукав, — мамули гемонськії, навчу я вас на почот гетьманський нападати, харцизяки кровопийні! Ясновельможного захотіли, а чортової матері не ласкав
Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло,
Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще почували себе в бою на біле оружжя.
Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь черевом снігу доторкався, — птахом летів.