Де степу дика глушина, —
Король і гетьман мчать здалека.
Зв'язала доля їх одна,
А злоба люта й небезпека
Дарують силу королю.
Він рану болісну свою
Забув. Поникши головою,
Втікає він у даль глуху,
І слуги віддані юрбою
Ледь здоганяють на шляху.
На степ загледівшись мінливий,
На трави росні до колін,
З ним поруч їде гетьман сивий.
Ось хутір видно... Що ж це він,
Мазепа, ніби налякався
І геть від хутора помчався,
Як від людей тікає звір?
Чи, може, запустілий двір,
І дім глухий, і сад самотній,
І двері, скошені в пітьму,
Якийсь-то випадок скорботний
Тепер нагадують йому?
Невинності святої кате!
Чи ти впізнав житло багате,
Цей дім, колись веселий дім,
Де пив вино, в гульбі бурхливій,
І за столом, в сім'ї щасливій,
Сміявся з другом ти своїм?
Тобі цей дім очей не коле,
Де тихий ангел проживав?
І сад, відкіль вночі у поле
Її ти вивів... О, впізнав!
Повито степ нічною млою,
У тьмі дніпрові береги.
Дрімають чуйно під горою
Петра й Росії вороги.
Героя сон минають мрії,
Полтави втрату він забув.
Та сон Мазепи темний був,
Похмурий, повний безнадії.
І раптом в тиші, ніби дзвін,
Чийсь голос кличе. Що за лихо?
Над ним, неначе на поклін,
Хтось, нахилився тихо-тихо.
Здригнувсь, немов на страті, він.
Над ним бліда, простоволоса,
Одягнена в лахміття, боса,
З безумним поглядом, жахна,
Стоїть під місяцем вона...
"Чи це не сон?.. Це ти... Маріє?"
М а р і я
Ах, тихше, друже! В цей-бо час
Сон над батьками тихо віє...
Чекай... Вони почують нас.
М а з е п а
Маріє, бідна ж ти, Маріє!
Опам'ятайся! Ти страшна.
М а р і я
Як мати хитрувать уміє!
І що за оповідь смішна?
Вона, як тайну розказала,
Що вмер неначебто отець,
Мені тихенько показала
Старечу голову,— творець!
Куди втікать від злого слова?
Подумай тільки: голова
Була не людська, сивоброва, —
А вовча, он яке бува!
Чим обмануть мене хотіла!
Не сором серце так пекти?
І задля чого? Щоб не сміла
Разом з тобою утекти!
Повіриш? —
Крізь одчай глибокий
Коханець наслухав жорстокий.
У вирі дум тяжких, вона
Йому шептала, мов п'яна:
"Я пам'ятаю поле... свято...
І чернь... і мертві там тіла...
І мати в степ мене вела...
А де ж ти був? З тобою різно
Ми розійшлись, самотня я.
Ходімо вдвох. Мерщій... вже пізно.
Ах, бачу, голова моя
Палає з думання пустого:
А я вважала не за того
Тебе, старий. Залиш мене.
Страшний твій погляд і глузливий.
Потворний ти, а він вродливий:
В очах його блищить любов,
Слова такі ласкаві, милі!
У нього вуса білі, білі.
А на твоїх засохла кров!.."
І з диким сміхом завищала,
Подібна сарні молодій,
І, раптом скочивши, помчала,
І зникла в темряві нічній.
Світало. Схід зачервонів.
Огонь ясний полум'янів.
Пшеницю козаки варили;
Без сідел коней до Дніпра
Драбанти напувать водили.
Проснувся Карл... "Ого! Пора!
Вставай, Мазепо. Вже світає".
Та він не спить, лице бліде,
Бо розпач серце пожирає,
Дихання в грудях не зведе.
І мовчки він коня сідлає.
I мчиться з королем в імлі,
І страшно поглядом ширяє
Над рідним рубежем землі.
____________
Сто літ минуло — що ж лишилось
Від гордих цих людей міцних,
Від пристрастей їх вогняних?
Минуле їх не воскресилось —
І зник давно кривавий слід
Зусиль, поневірянь, побід.
В житті північної держави,
В її звитяжній боротьбі,
Лиш ти воздвиг, герой Полтави,
Величний пам'ятник собі.
А там, де вітряки рядами
Стоять по самий небосхил
Понад бендерськими валами,
Де бродять буйволи стадами
Навкруг вояцьких тих могил, —
Останки захистку розбиті
І сходини вкрива земля;
Вони одні лише на світі
Гласять про шведа-короля.
З них відбивав герой безумний
З юрбою слуг, під криків гук,
Бійців турецьких напад шумний
І кинув шпагу під бунчук.
Дарма захожий тут похилий
Шукав би гетьмана могили:
Мазепи слово зникло в тьму.
Лиш в дні великої святині
Собор погрозливо донині
Гримить анафему йому.
Та збереглася ще могила
Тих двох, що впали в кров і пил:
Між давніх праведних могил
Їх тихо церква приютила 28.
Дуби, розрісшися крислато,
В Диканьці вартою стоять,
Про друзів, посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять.
Де ж грішниця-дочка? Предання
Мовчить об тім. Її страждання,
Її недоля та кінець
Укриті темною пітьмою
Від нас навіки. Лиш порою,
Коли в селі сліпий співець
Виконує перед народом
Пісні Мазепи, — то, бува,
Він і про грішну діву згодом
Козачкам юним заспіва.
1828
ПРИМІТКИ
1. Василь Леонтійович Кочубей — генеральний суддя за часів Мазепи.
2. Кочубей мав декілька дочок; одна з них була замужем за Обидовським, небожем Мазепи. Та, про яку тут згадується, звалася Мотрею.
3. Мазепа справді сватався до своєї хрещениці, але йому відмовили.
4. Бунчук і булава — ознаки гетьманської влади.
5. Дорошенко — гетьман.
6. Григорій Самойлович — син гетьмана, засланого до Сибіру на початку царювання Петра І.
7. Семен Палій — фастовський полковник, славетний наїзник. За свавільні наскоки засланий був до Єнісейська через скарги Мазепи. Коли Мазепа виявився зрадником, Палій був повернутий із заслання і брав участь у Полтавському бою.
8. Кость Гордієнко — кошовий отаман запорозьких козаків. Згодом передався до Карла XII. Взятий у полон і страчений в 1708 р.
9. 20 000 козаків було відряджено до Ліфляндії.
10. Мазепа в одному місці закидає Кочубеєві те, що ним верховодить дружина його, горда і високорозумна.
11. Іскра — полтавський полковник, товариш Кочубея, що поділив з ним його змову і долю.
12. Єзуїт Залєнський, княгиня Дульська і якийсь болгарський архієпіскоп, вигнаний з своєї батьківщини, були головними агентами Мазепи. Останній у вигляді старця ходив з Польщі на Україну і назад.
13. Так звалися маніфести гетьманів.
14. Пилип Орлик— генеральний писар, поплічник Мазепи, після смерті (в 1710 р.) Мазепи дістав від Карла XII "титул" малоросійського гетьмана. Згодом перейшов у магометанську віру і вмер в Бендерах близько 1736 року.
15. Булавін Кондратій — донський козачий сотник, що очолив повстання донських козаків у відповідь на спробу Петра І повернути з Дону біглих селян і солдатів-дезертирів.
16. Таємний секретар Шафіров і гр. Головкін, друзі й заступники Мазепи.
17. Станіслав — польський король початку XVIII ст.
18. Під час невдалого походу до Криму Кази-Гірей пропонував Мазепі з'єднатися з ним і спільно напасти на російське військо.
19. В своїх листах Мазепа скаржився, що доносителів катували надто легко, і невідступно вимагав їх страти, порівнюючи себе з Сусанною, безвинно обмовленою беззаконними стариками, а графа Головкіна — з пророком Данилом.
20. Село Кочубея.
21. Вже засуджений на смерть, Кочубей був катований у війську гетьмана. З відповідей нещасного видно, що його допитували про скарби, заховані ним.
22. Військо, що перебувало на власному утриманні гетьманів.
23. Петро І з властивою йому швидкістю та енергією вжив заходів для викоренення зради.
"1708 ноября 7-го числа, по указу государеву, казаки по обычаю своєму вольними голосами выбрали в гетьманы полковника стародубского Ив. Скоропадского.
"8-го числа приехали в Глухов киевский, черниговский и переяславский архиепископы.
"А 9-го дня предали клятве Мазепу оные архиереи публично; того же дня и персону (куклу) оного изменника Мазепы вынесли и, сняв кавалерию (которая на ту персону была надета с бантом), оную персону бросили в палачевские руки, которую палач, взяв и прицепя за веревку, тащил по улице и по площади даже до виселицы, и потом повесили.
"В Глухове же 10-го дня казнили Чечеля и прочих изменников..." (Журнал Петра Великого ).
24. Чечель одчайдушно обороняв Батурін проти війська кн. Меншикова.
25. Вночі Карл, сам оглядаючи наш табір, натрапив на козаків, що сиділи коло вогнища. Він поскакав просто на них і одного з них застрелив. Козаки дали по ньому три постріли і тяжко поранили його в ногу.
26. Діло не тяглося і двох годин. "Ибо (сказано в Журн. Петра Великого) непобедимые господа шведы хребет свой показали и от наших войск вся неприятельская армия весьма опрокинута".
27. Московський імператор, охоплений радістю, сховати яку він не давав собі труда, приймав на полі бою полонених, яких приводили до нього натовпом, і щохвилини питав: "Де ж мій брат Карл?"
...Тоді, піднісши келих з вином, він сказав: "За здоров'я моїх вчителів у військовій справі!" Реншільд запитав його: кого він вшанував таким чудовим найменням. "Вас,панове шведські генерали", — відповів цар. — "В такому разі, ваша величність, — сказав граф, — ви дуже невдячні, коли так кепсько повелися з своїми вчителями".
28. Обезглавлені тіла Іскри і Кочубея були віддані родичам і поховані в Київській лаврі; над їх гробом висічено такий напис:
"Кто еси мимо грядый о нас неведущий,
Елицы зде естесмо положены сущи,
Понеже нам страсть и смерть повеле молчати,
Сей камень возопиет о нас ти вещати,
И за правду и верность к монарсе нашу,
Страдания и смерти испыймо чашу.
Злуданьем Мазепы, всевечно правы,
Посеченны заставшие топором во главы;
Почиваем в сем месте Матери Владычне,
Подающия всем своим рабом живот вечный.
Року 1708 месяца июля 15 дня посечены средь обозу войскового за Белою Церковию на Борщаговце и Ковшевом благородный Василий Кочубей, судия генеральный; Иоанн Искра, полковник полтавский. Привезены же тела их июля 17 в Киев и того ж дня в обители святой Печерской на сем месте погребены".