О р л и к
Що ж! Бою
Ми діждемось. Не пізній час.
Петро помириться з тобою,
Забуде зло і прийме нас.
Розбитий нами, як грозою,
Він прийме мир, поклавши зброю.
М а з е п а
Ні, пізно. Руському царю
Зі мною в мирі жить не можна.
Давно рішилась непреложна
Моя судьба. Давно горю,
Злобою повен. Під Азовом
Вночі я раз бенкетував:
Сповна вином кипіли чаші,
Кипіли в лад розмови наші.
Сміливе слово я сказав.
Притихли гості, цар підвівся,
Об стіл ударила рука,
У вус мій білий учепився,
Кричав, немов на гайдука.
Тоді зумів я гнів здолати,
Але про помсту клятву дав;
Носив її, — як носить мати
Дитя під серцем. Час настав.
Про мене спогади грозові
Носить він буде до кінця.
Я — кара, послана Петрові;
Я — терен для його вінця.
Він городів би дав немало,
Віддав би щастя днів своїх,
Щоб тільки знову, як бувало,
Тримать за вус мене при всіх.
Надія нам — з цієї ночі:
Кому втікать, рішить зоря.
І змовк, заплющив темні очі
Він, зрадник руського царя.
Горять зірниці світанкові,
І на долини й береги
Гармати б'ють. Дими багрові
Пливуть у небо навкруги
До сонця з сивої юги.
Полки ладом проходять в гулі.
В кущах засіли вояки.
Літають ядра, свищуть кулі,
Холодні блискають штики.
Звитяги гордої обранці,
Штурмують шведи наші шанці;
Летить кіннота наперед;
Піхота рушила за нею,
Тяжкою стійкістю своєю
Кріпить кінноти грізний лет.
І поле битви згубне, чорне,
Гримить, палає тут і там.
Та щастя бою неповторне
Служити починає нам.
Назад відкинуті дружини,
Змішавшись, падають у прах.
Відходить Розен у долини,
В полон здається Шліпенбах.
Ми гоним шведів рать за раттю;
Їх слава меркне між огнів,
І бога битви благодаттю
Наш кожен крок запломенів.
В натхненні віщім і високім
Тоді гримлять слова Петра:
"За діло, з богом!" Із шатра
В юрбі любимців, певним кроком
Петро виходить. Із-під брів
Він мече іскри. Він прекрасний.
Він ночі тьма, він сонце ясне.
Він весь — гроза і божий гнів.
Іде. Йому коня підводять.
Баский і тихий вірний кінь,
В огні, в диму палахкотінь
Тремтить, очима косо водить
І, гордий вершником своїм,
Летить крізь битви чорний дим.
Вже полудень. Жара палає.
Мов ратай, битва спочиває,
Де-де гарцюють козаки.
У лад шикуються полки.
Музика бойова не грає.
Мовчать гармати між дерев,
Скінчили свій голодний рев.
І враз — в роздолище безкрає
Могутнє грянуло ура:
Полки побачили Петра.
І перед воями своїми
Промчавсь він, радісний, мов бій.
Він поле пожирав очима.
За ним слідом, в юрбі тісній,
Гнізда Петрового пташата,
Його дітей сім'я крилата,
В трудах державності й війни
Товариші його й сини:
І Шереметєв, слави гідний,
І Брюс, і Боур, і Рєпнін,
І долі любленець безрідний,
Що став напівдержавцем він.
І перед синіми рядами
Своїх уславлених бійців
В качалці, несеній руками
До гробу вірних служаків,
Блідий від рани, Карл з'явився.
Вожді героя йшли за ним.
Він в думу тиху затопився.
Непевний зір його відбив
Якесь незнане хвилювання,
Немовби жданий бій родив
У серці сміливім вагання...
Враз кволим вимахом руки
На руських рушив він полки.
І з ними царські всі дружини
Зійшлись в диму серед рівнини:
І грянув бій, Полтавський бій!
В огні, під градом розпашілим,
Жива стіна йде кроком смілим,
Над збитим строєм свіжий стрій
Штики змикає. Ніби туча,
Кіннота вимчалась летюча
І, повна шалу, згаряча
Січе, рубає з-за плеча.
Падуть на мертвих мертві люди,
Чавунні ядра звідусюди
Скакають, нібито живі,
Здіймають пил, шиплять в крові.
Швед, руський — ріже, ранить, коле.
Бій барабанний, в криках поле,
Грім пушок, тупіт, ржання, скін
І пекло й жах зі всіх сторін.
Серед тривоги й хвилювання,
Натхнення повні, без вагання
Зорять вожді-володарі
На бій від ранньої зорі,
Про перемогу й смерть раптову
У тишині ведуть розмову.
То хто ж стоїть біля царя
Старий, ізгорблений роками,
Підтримуваний козаками,
Орлиним оком бій зміря?
Не вперше бачити герою
Шалене хвилювання бою.
Вже на коня не скочить він,
Знемігсь Палій старий в засланні,
І козаки на кличі бранні
Не налетять зі всіх сторін!
Та чом же спалахнули очі,
І гнівом, наче млою ночі,
Старого хмуриться чоло?
Що схвилювать його могло?
Чи він в диму, в жару картечі,
Мазепу вгледів десь крізь бій,
Зненавидів літа старечі,
Беззбройний в немочі своїй?
Мазепа з думою одною
Дививсь на битву, між юрбою
Повсталих буйних козаків,
Близьких, старшин і сердюків.
І раптом постріл. Він схопився.
У Войнаровського в руці
Мушкетний ствол іще димився.
Убитий, з гнівом на лиці,
Козак скривавлений валявся,
А кінь весь в піні, у пилу,
Почувши волю, дико мчався
І зник, пірнувши в синю млу.
Козак на гетьмана старого
Летів із шаблею в руках,
З безумним гнівом ув очах.
Мазепа підійшов до нього
І мовив слово. Та козак
Вже сплющив зір. Грозив, однак,
І в сконі ворогу Росії,
Зберігши невтоленний гнів,
Ім'я коханої Марії
Язик нечутно шепотів.
Та гнуться, гнуться шведські сили.
Час перемоги! Ми зломили!
О, славний час! О, слави лет!
Іще напір — і пада швед 26;
Кіннота вслід — рубає, коле,
Мечі ступила вже вона,
Покрили мертві збите поле,
Немовби чорна сарана.
Петро святкує. Гордий, ясний
І слави повен зір його.
Бенкет царський його прекрасний.
Під війська поклики свого
В шатрі своїм він пригощає
Своїх вождів, вождів чужих,
Славетних бранців сам вітає,
І за навчителів своїх
Вітальний келих підіймає.
А де ж той перший, званий гість?
Учитель наш, ясновельможець,
Чию важку тривалу злість
Полтавський зборкав переможець?
І де ж Мазепа? Як з очей
Іуда зник, блідий од страху?
Чому король не між гостей?
Чом зрадник не пішов на плаху 27?