Полтава

Сторінка 3 з 8

Олександр Пушкін

А що тій шапці за ціна? —
У ній важлива таїна,
Донос на лиходія правий
Царю Петрові із Полтави.

Не знаючи, що близько грім
І не сполоханий нічим,
Мазепа, знай, готує лихо.
З ним єзуїт 12 у час нічний
Народний бунт готує тихо
І обіцяє трон хиткий.
У тьмі, як чорні лиходії,
Вони оцінюють події,
Ще ні світанок, ні зоря,
Складають шифр універсалів 13,
Цінують голову царя
І продають життя васалів.
Убогий старець у двірець,
Не знати звідки, часто ходить,
І Орлик 14, справ усіх знавець,
Його заводить і відводить.
Отруту всюди потайну
Гетьманські слуги розсівають:
Там із Булаві ним 15 здіймають
Козацькі бунти на Дону;
Там будять диких орд відвагу,
Там, за порогами Дніпра,
Лякають вольную ватагу
Самодержавністю Петра.

Мазепа поглядом ширяє
І шле листи із краю в край:
В погрозі хитрій підіймає
Він на Москву Бахчисарай.
Король його в Варшаві знає,
В старім Очакові паша,
У стані Карл і цар. Не має
Спокою гетьмана душа;
Усі він зважує надії,
Вірніш готує свій удар;
Лиха в нім воля не слабіє
І не згаса злочинний жар.

Та як здригнувсь він, стрепенувся,
Коли здаля йому почувся
Раптовий грім! Коли йому,
Росії ворогу тому,
Вельможі руські 16 надіслали
В Полтаві писаний донос
І замість праведних погроз,
Як жертві, ласку обіцяли;
І, ратним відданий ділам,
Не давши віри тим словам,
Що правду щиру повістили,
Сам цар Іуду утішав
І карою бентежні сили
Утихомирить обіцяв.

Мазепа, ніби раб покірний,
Цареві пише, лицемірний:
"І знає бог, і видить світ:
Він, бідний гетьман, двадцять
Служив цареві чесно, вірно,
Його щедротами безмірно
Піднесений до висоти.
Яка ж злоба панує нині!
Хіба ж йому при домовині
В науку підлих зрад іти
І затемняти чесну славу?
То ж він помогу Станіславу 17
У перемовах відхилив,
Не захотів королювання
І потаємне листування
На розсуд відіслав царів?
Чи то ж не він підмову хана 18
І царгородського султана
Відрік? Він, чистий, як зоря,
За славу білого царя
Готовий завжди стать до бою,
Життя віддать і труд тяжкий,
Йому ж той ворог навісний
Вкриває голову ганьбою!
І хто ж то? Іскра, Кочубей!
А звались друзями, братами!.."
І з кровожерними сльозами,
В зухвалій злобності своїй,
Їх страти просить лиходій...19

Їх страти?.. Старче многолітній!
Чию дочку цілуєш ти?
Та серце, повне глухоти,
Ховає докір неодвітний.
Він каже: "Хоче в боротьбі
Зо мною мірятись, безумець!
Сокиру гострить, вільнодумець,
Він сам на голову собі!
Куди біжить, закривши очі?
Які за ним підуть охочі?
Чи, може... Ні, дочки любов
Сивин отецьких не відкупить,
Коханець гетьману відступить,
А ні — моя проллється кров".

Маріє, бідна ж ти, Маріє,
Красо черкаської землі!
Не знаєш ти, якого змія
Голубиш у нічній імлі,
До нього пристрастю окута!
Його ж душа розпутна й люта!
Кому ти, кинувши сім'ю,
Дала на жертву юнь свою?
Його хвилястий сивий волос,
Його лукаво-ніжний голос,
І зморшки темного чола,
І поглядів жагуча мла
Тебе навіки полонили.
Забула матір ти для них,
Віддавши отчий вік похилий
За ложе пристрасних утіх.
Своїми дивними очима
Тебе старий зачарував,
Словами тихими своїми
В тобі сумління він приспав.
На нього дивишся побожно.
В очах пашить кохання жар,
Його лелієш безтривожно,
Твоя ганьба — тобі як дар.
Її несеш в собі, безсила,
Як честь, — красуня молода,
Ти чари ніжного стида
В своїм падінні загубила...

Що стид Марії? Що слова?
Людські обмови — наче піна,
Коли схиляється в коліна
Гетьманська горда голова,
Як з нею гетьман забуває
Своєї долі труд і шум,
Чи таємниці грізних дум
На самоті їй розкриває?
І днів невинних їй не жаль,
І душу їй одна печаль,
Бува, як туча, затемняє:
Вона зажурених, старих
Отця і матір уявляє;
Вона крізь сльози бачить їх,
Бездітних тих батьків своїх,
До їх печалів дослухає...
О, чом не відає вона
Того, що знає вся Вкраїна!
Ні! Тайни чорної не зна
У всім краю вона єдина.

ПІСНЯ ДРУГА

Мазепа хмурий. Клекотить
Жорстока дума невситима.
Марія ніжними очима
На нього, сивого, зорить,
Коліна гетьману обнявши,
Говорить про кохання знов.
Даремно: чорних дум назавше
Не віддалить її любов.
Він на Марію не зважає,
Холодні думи тче свої,
На ніжні закиди її
Мовчанкою відповідає.
Украй здивована, сумна,
Встає, ображена, вона
І ледве диха й промовляє:

"Послухай, гетьмане: тобі
Я віддала усе на світі
І за любов мою в ганьбі
Я мала лиш одне в приміті:
Щоб ти любив. Глуха й німа,
Згубила щастя я сама,
Але за долею своєю
Я не жалію: в тишині,
В ту ніч, як стала я твоєю,
В коханні клявся ти мені.
Чому ж, скажи, мене не любиш?"

М а з е п а

Мій друже, кривдиш ти мене.
Облиш безумство це чудне,
Ти ним лиш серце марно губиш:
Чуттів жагучих темний вир
Твою засліплює уяву.
Тебе люблю, Маріє, вір,
Сильніше я, ніж владу й славу.

М а р і я

Неправда: хитрощі — то гріх.
Завжди були ми нерозлучні,
Тепер же пестощів моїх
Не прагнеш ти — вони докучні
Всі дні ти десь поміж старшин,
Мені ж, самотній, дні, як літа;
А в ночі довгі — чи один,
Чи з старцем ти, чи в єзуїта.
Любов покірлива моя
Стрічає відсіч неласкаву.
Ти пив недавно, знаю я,
За пані Дульську. Це цікаво!
Та пані Дульська хто?

М а з е п а