У тім, що Альбертина навчилася шанувати мій сон, заслуги Франсуазиної не було. Тут далася взнаки глибока традиція. З мовчанки, яку зберігала служниця, або з рішучої відмови, яку Альбертина чула у відповідь на невинне прохання увійти до мене чи спитати мене про щось, Альбертина, на свій подив, збагнула, що потрапила в якийсь чудний світ із невідомими їй звичаями, і його закони годі порушити. Вона передчувала це ще в Бальбеку, а тут, у Парижі, не пробувала й опиратися: вранці вона терпляче очікувала дзвінка, щоб підхопитися.
Виховання, яке дала їй Франсуаза, було, зрештою, спасенне і для самої Франсуази: наша стара служниця потроху облишила свої ухи та охи, безугавні з часу повороту з Бальбека. Річ у тім, що коли ми сідали на потяг, вона згадала, що забула попрощатися з готельною "шафаркою"; ця вусата начальниця над поверхами Франсуази майже не знала, а проте була з нею більш-менш ґречна. І от що прибандюрилось Франсуазі: нам треба негайно повертати голоблі назад, висісти з вагона, їхати знов до готелю і там вона попрощається з шафаркою, а виїдемо ми аж назавтра. Здоровий глузд, а ще більше раптове почуття відрази – пропади він пропадом, цей Бальбек, змусили мене відмовити Франсуазі в такій ласці, і на її хворобливу дратливість по тому не вплинула навіть зміна повітря, не вляглась вона в неї і в Парижі. Бо за Франсуазиним кодексом, вибитим на горорізьбі Андрія Первозваного-в-полях, не гріх прагнути смерти ворога, навіть його смертовбивства, але страшно не зробити того, "що належить", не виявити шани, не попрощатися перед від'їздом – хамка, та й годі! – з черговою поверху. Цілу дорогу невідступний спомин про допущену нетактовність укривав Франсуазині щоки тривожним багрецем. І якщо вона не пила, не їла аж до Парижа, то, може, не так тому, що хотіла нас покарати, як, мабуть, тому, що на саму згадку про це "їй ставало в горлі руба" (кожен клас має свою патологію).
Серед причин, чому ненька писала мені щодня (не забуваючи пересипати листи цитатами з пані де Севіньє), був спогад про бабусю. Мама писала: "Пані Сазра влаштувала для нас затишне сніданнячко, таке, на яке здатна лише вона: подібні трапези, як сказала б твоя сердешна бабуся, позичивши вислів у пані де Севіньє, вражають не так велелюддям, як самотністю". Десь у перших своїх листах я з дурного розуму взяв та й написав нені: "Твоя мама зараз же розпізнала б, від кого лист, із наведених цитат". Через три дні мені віддано віть за віть: "Любий мій синашу! Якщо ти хотів, згадуючи про мою маму, шпигнути мене посиланням на пані де Севіньє, вона відповіла б тобі, як пані де Ґріньян: "То вона ніким тобі не доводиться? А я гадала, це твоя кревна".
Я чув ходу моєї приятельки, як та покидала свій покій чи вертала назад. Я дзвонив, бо то була пора, коли Андре мала заїхати по Альбертину з шофером, Морелевим другом, посланим від Вердюренів. Я робив Альбертині туманні натяки, що колись ми поберемося, але формально руки не просив; сама вона, зі скромности, у відповідь на мої слова: "Не знаю, але це цілком можлива, як на мене, річ", із сумним усміхом похитуючи головою, кидала: "Ні, не бути цьому", що означало: "Я безпосажна". І, не перестаючи правити про майбутнє, що "все це ще вилами по воді писано", я тим часом усіляко намагався розважити її, скрасити її життя, силкуючись – може, несвідомо – збудити в ній охоту вийти за мене. Вона сміялася, споглядаючи навколишню пишноту. "Уявляю, як казилася б мати Андре, якби я пошилася в даму, таку саму багату, як вона, даму, яка має, як вона висловлюється, "коні, виїзд і картини". Що? Невже я про неї вам не розповідала? О, то цяця! Найкумедніше, що вона пхає до одної купи картини, коні й повози – для неї все це однакова красна ціна!"
Пізніше ми побачимо: хоча Альбертина й досі не позбулася дурнячого лексикону, а все ж могла подивувати своєю тямовитістю. Але мені до цього було байдуже. Жіноча дотепність ніколи мене не цікавила. Єдино доморослий Селестин розум мене підкупав. Я мимоволі всміхався, коли, наприклад, користаючи з Альбертининої відсутносте, вона озивалася до мене: "Захмарне божество засідає на ліжку!" Я заперечував: "Але дозвольте, Селесто, чому саме захмарне божество?" – "О, якщо ви гадаєте, що бодай тріньки схожі на тих, хто ходить по нашій грішній землі, то геть помиляєтеся!" – "Але чому "засідає на ліжку"? Ви ж бачите, я лежу". – "Та де ж ви лежите? Хіба так лежать? Ви сюди злетіли! Ви в білій піжамі ще й крутите шийкою, чисто тобі голубок".
Альбертина, навіть верзякаючи казна-що, висловлювалася зовсім не так, як заледве кілька років тому в Бальбеку, ще піддівком. Тепер вона збивалась і на політику й, обурюючись якоюсь прикрою для неї подією, заявляла: "Далебі, це якесь людоїдство!" І, мабуть, чи не в цю добу навчилася громити погано написані, на її думку, книжки: "Вони-то, може, й цікаві, але автори награмузляли, як курка лапою".
Заборона входити до мене, поки я не подзвоню, дуже її розважала. Перебравши нашу родинну любов до цитат, вона читала напам'ять репліки з п'єс, які грала колись у кляшторі і які, як я сказав їй, мені сподобалися, і завжди порівнювала мене з Агасфером[3]:
Зухвальцю! Та тебе вже плаха жде кривава,
Цар не проща непроханої з'яви.
Це грізне правило нікого не мина,
Не розбираючи, де муж, а де жона.
Ба йя...
Повинна, як усі, коритися цареві:
Жду, поки перекаже він,
Щоб я з 'явилася до нього на поклін.
Фізично Альбертина теж змінилася. Її довгасті сині очі стали не ті: видовжилися ще більше; колір очей зберігся той самий, але вони ніби зволожилися. Отож коли вона заплющувалася, здавалося, наче дві фіранки застували вигляд на море. І головно ця деталь, гада, стояла в мене перед очима, коли я розлучався з нею на ніч. А вранці я довго з подивом розглядав хвилясте її волосся, наче бачив його вперше. Бо що може бути чудовішого за вінець перевитих чорних фіялок над усміхненим дівочим поглядом? Усміх обіцяє більше дружбу, а блискучі завої гривок-квіток дихають чуттєвістю, вони здаються текучою плоттю і розпалюють гострішу жагу.
Вступивши до моїх покоїв, Альбертина стрибала на ліжко; часом угадуючи мій настрій, вона присягалася в щирому запалі, що радше помре, аніж покине мене: це було в ті дні, коли я встигав поголитися перед її приходом. Вона належала до тих жінок, які не вміють відрізняти розум від чуття. Втіху, яку справляє їм гладесенька шкіра, вони пояснюють душевними прикметами того, хто їм заповідає щасливу прийдешність, прийдешність уже не таку щасливу і не таку потрібну, якщо запустити бороду.