Гусари були понурі, пригнічені пилявецьким розгромом, який, мабуть, весь час стояв у них перед очима, і навіть вітківецька оковита їх не розвеселила.
Ззаду за військом тягнулися карети, брички і навіть селянські вози з утікаючою шляхтою, а за ними пахолки гнали відібрану у вітковецьких селян худобу.
Перша панцирна хоругва під’їхала до узлісся, і коні, занюхавши в лісі "свояків", радісно заіржали. Але ліс мовчав, і іржання залишилось без відповіді. Повстанці, заздалегідь передбачаючи таку можливість, пообмотували морди своїх коней ганчір’ям.
Виждавши, аж поки панцирні під’їхали до засідки, в якій притаїлася повстанська піхота, Семен сягнув за мушкетом. Не кваплячись, він зосереджено націлився у вусатого хорунжого, який їхав на чолі хоругви, і натиснув язичок мушкета. Блиснула викресана іскра, спалахнув на ложечці порох, гримнув постріл, і вусатий, махнувши руками, звалився з коня.
Постріл Семена сповістив побратимів, що битва почалася.
Не встигла шляхта отямитись від несподіванки, як на узліссі блиснуло безліч спалахів, і сотні мушкетних пострілів, що злилися в один оглушливий гул, покотилися над землею.
Вигукуючи: "Бий клятих!" – по центру і по тилах шляхетського війська вдарила повстанська кіннота. Окутана чорним густим димом, що стелився над дорогою і узліссям, вона була схожа на апокаліптичних вершників.
Дзенькнуло залізо, закричали поранені, дико захрипіли коні. З криком: "Козаки! Козаки!" – панцирні і гусари, охоплені панікою, кинулись навтіки.Як вітер розвіяв мушкетний дим, перед піхотою, що стріляла з узлісся, відкрилося страшне видовище. На дорозі та полі лишилося близько сотні поранених та вбитих панцирних і гусарів, б’ючись об землю, конали коні.
Полями, переслідуване повстанцями, безладними юрмами втікало шляхетське військо.
Охоплені смертельним жахом, забули про "гонор" посесіонати та вельможі, які їхали за військом. Кидаючи напризволяще жінок та дітей і рятуючи власну шкуру, вони вистрибували з карет та бричок, втікаючи, куди несуть ноги.
Семен збуджено стежив з узлісся за битвою, раз у раз посилаючи гінців з наказами до сотників і полковників. Раптом його увагу привернув до себе здоровенний повстанець, який, ламаючи наказ, кинувся до залишених шляхтою карет і почав у них ритися. За здорованем бігло ще кілька повстанців, засліплених жадобою легкої наживи.
В очах полковника спалахнули блискавки. Торкнувши коня, він під’їхав до гурту.
– Хто дозволив тобі під час бою покидати своє місце, своїх товаришів і займатися грабунком? – з глухим гнівом звернувся до здорованя. Інші, побачивши, що пахне смаленим, повернули до лісу.
– У Височана й без мене досить людей,— знизав байдуже той плечима, дістаючи з карети гаптовану золотом делію[39].— Не взяв би я – візьме інший,— всунув здобич у мішок.— А дозволу, що мені діяти, ні у кого не питатиму. Слава богу, не малий і свій розум маю,— додав зухвало.— Досить вже слухав різних панів та підпанків. Тепер не хочу. Як воля – то воля. Що захочу, те й робитиму. Зараз я сам над собою пан.
Семен насупився. У душі йому було жаль здорованя, але для збереження ладу у війську він мусив його покарати.
– Скажи мені, парубче, чого ти сюди прийшов? Грабувати чи воювати з ворогом нашої землі? —поставив справу ребрам.— Ми не мародери, а військо, і хто ламає наші військові закони, заслуговує на смерть,-нагадав здорованеві, яка кара його чекає.— Ти, певне, із старшин, що так мовиш?-їдко засміявся парубок, і досі не здогадуючись, хто перед ним.— А старшини всі одним миром мазані. Аби побільше собі… Делії не оддам навіть самому Височану. А кому моє не в лад, то я зі своїм назад. Нині прийшов, завтра відійду, і слід по мені застигне,— засміявся безсоромно і знову засунув руку в карету.
Обличчя Семена нервово засмикалось. Обурений мародером, він рвучко вихопив з-за пояса пістоль. Гримнув постріл, і здоровань ураз ніби обм’як, похитнувся, випустив з рук мішок із злощасною делією і глухо гупнувся на землю.
За подією біля карети пильно стежили з узлісся сотні очей. Висновки напрошувалися самі.
Тим часом панцирні та гусари, побачивши, що їх переслідують не козаки, а якесь різношерсне військо, отямились від переляку і зупинились.
На полях одночасно в кількох місцях закипів бій.
Серед вершників-повстанців було чимало таких, які вперше брали участь у бою, і захищена півпанцирями та кольчугами шляхта то тут, то там стала перемагати. Семен з тривогою і жахом спостерігав, як падають з коней порубані побратими, як насідають на них панцирні.
Власне, битва тільки починалась, і тільки частина шляхти брала в ній участь. Решта, під звуки труб і рогів, збиралась у хоругви, щоб усіма силами ударити на повстанців.
Чоло Семена зросилося потом. Повстанцям потрібна була негайна допомога, але вся кіннота вже вела бій із шляхтою. Залишилася в резерві тільки сотня вершників Сяноцького та понад дві тисячі піхотинців. Вони власними тілами зупинили б панцирних, але й самі лягли б на побоїщі. Не було іншої ради, як трубити відступ. Побратимів сховає ліс, а панцирних привітають піхотинці оловом.
Ходом битви Семен був незадоволений. Побратими знищили чимало панцирних, проте не розгромили шляхти, а тільки виявили перед нею свої сили. Тепер вона чекатиме, коли повстанське військо вийде з лісу, щоб напасти на нього.
– Ех, полковнику! Оце б вдарити зараз по панах з гармат та фальконетів,— запропонував Клим.— І ці хоругви, що готуються до наступу, розлетяться, як череп’я з
розбитого горщика. Тільки гармати слід навести так, щоб ядра летіли над полями і не шкодили нашим.
Семен повів сумними очима по кількох гарматах, що стояли в затінку лісу.
– Гармашів немає,— озвався сумно.
– Знайдуться,— підбадьорив полковника Клим.— Гей, хто гармаш, ідіть сюди! – гукнув піхотинцям.
– Полковник гармашів збирає,— покотився узліссям гомін.
За кілька хвилин понад два десятки піхотинців, оточивши Семена, гаряче запевняли його, що кращих за них гармашів він не знайде на всій Україні.
– То з богоїм, Климе!-побажав Головачеві Семен, не маючи навіть часу запитати повстанців, де вони навчились гарматного ремесла.— Він старший Гармаш над вами,-показав на Головача.