– Егеж!-признався Головач.— Як прийшли чутки, що у Боднарові Височан військо проти панів збирає, то молодих на ланцюгу дома не втримав би. Аби тільки не трапилось з ним якого лиха,— зажурився.
– Я тут, тату! – вигукнув раптом чорнявий моторний юнак, розштовхуючи повстанців, які оточили Клима.
– Петре!… – кинувся до сина селянин і, ніби засоромившись своєї радості, запитав удавано суворо:-А Буланок де?
– Отам, у ліщині,— показав рукою поза себе парубок.
– Ну, ну, вважай! Пантруй коня,-наказав строго синові Головач.— Я оцього в гусарів позичив,— похвалився, поплескуючи коня по спітнілій шиї.— Але ти, мабуть, голодний? – стурбувався раптом, позираючи на сина.— А при мені ні крихітки хліба. Ледве з душею втік з села. Як пани не запалять села, то в тайнику знайдеться щось попоїсти,— підбадьорив парубка.
– Серед нас з голоду не помре,— заспокоїв Клима Семен.
– Дома на Великдень такого не їстиме,— пожартував Хаячок.— Як свого, бува, не маємо, то в панів усього доволі. Краще пригадай, що ти ще бачив і чув.
Але Головач розповів усе, що знав, а його товариші також не додали нічого нового.
Семен замислився. Повстанці мали над шляхтою кількісну перевагу, але були значно гірше озброєні. У відкритому полі не встояли б проти закутої в залізо гусарії і панцирних хоругов Лаща. А перемога шляхти саме тепер, як повстання тільки почалося, загубила б його.
З другого боку, повстанці не повинні ховатися од шляхти, уникати битви. Перша перемога над ворогом сповнить їх вірою у власні сили, окрилить, запалить завзяттям і, найголовніше, озветься стоголосим відгомоном по цілому Підгір’ю. А як бог дасть здобути ще й отинійський замок, то ніхто вже не сумніватиметься, що на панів приходить кінець. Але спершу треба було порадитися з старшинами, послухати їх думки.
– Як гадаєте, вашмосці? – звернувся до полковників і сотників.— Будемо з лащуками битися чи підемо дорогами? Вони у Галич, а ми в Отинію.
Старшини переглянулись, завагались. їм, як і Семенові, важко було вирішити, що, власне, ліпше. Але вагання тривало недовго. Старі височанці, що звикли наступати та воювати, завжди без страху дивилися в вічі смерті.
– Хоч лащуки кровожерливі, як вовки, але й ми не вівці,-першим різко озвався Хаячок, вдаривши рукою по шаблі.— Не таких вже бачили.
– Для того ми, вашмосць головний полковник, і повстали, щоб воювати з панами, а не ховатися від них,— приєднався до Хаячка Яремко-Попович.— Видно, така божа воля, що під Вітківцями наші дороги зійшлися.
– Ховатися не будемо! – рішуче заявили й собі сотники та десятники.— Боягузи дома на печах залишились.
В очах Семена засвітилась радість. Він гаряче прагнув битви, але боявся, що старшини не захочуть іти на непевність, наражати військо на жертви, без яких не обійдеться.
– Хочу почути ще й вашу думку,— звернувся до рядових повстанців, ніби ставлячи під сумнів їхню відвагу та завзяття.
– Добре робиш, полковнику, що й нашої думки питаєш,— загомоніли схвально повстанці.— Нашої крові потече найбільше. Але ми не з боязких. Козаки – це також колишні кріпаки, люд посполитий, такий, як і ми. А громлять же воєвод і гетьманів. Б’ють панів козаки, не осоромимось і ми, височанці. Але ти – наш головний полковник і як накажеш, так і буде.
– Воля ваша,— вклонився побратимам Семен.— Поміряємось зі шляхтою силою та відвагою. Я складу з полковниками план битви, а ви повертайтесь у свої сотні і готуйтесь до бою. Як переможемо панів, то слави ніхто нам не відбере. Як загинемо, то народ добрим словом згадає.
Семен чекав донесення розвідки, вдруге посланої у ворожий стан.
Вітківці лежали далеко від головних шляхів, ще й притаїлися у великій балці, але Семен здогадувався, що привело шляхту аж сюди. При головних шляхах давно вже пограбовано всі села, і голод загнав пилявецьких недобитків
та панцирних Лаща аж сюди. Певна, що тут уже не загрожує їй жодна небезпека, шляхта могла у Вітківцях досхочу наїстися, напитися й відпочити.
Закривши виходи з балки, можна було стріляти застуканих зненацька панів, як зайців. Але при тому загинуло б чимало втікачів, та й ціле село пішло б з димом.
Залишався ліс, попри який бігла польова дорога, що вела до Галицького шляху. Вона підходила на віддаль мушкетного пострілу до узлісся зарослого гущавиною кущів, за якими і причаїлися повстанці.
Але обране для засідки місце мало і свої вади. Ліворуч від дороги стелилися поля і бігли за річку, ген аж до гір. Обстріляна з лісу шляхта могла не тільки рятуватися втечею, але й, охолонувши з переляку, відкрити з гармат та фальконетів вогонь по узліссі, закрити дорогу в Отинію. І все ж зручнішого місця для засідки поблизу не було, і хоч-не-хоч – довелось зупинитись на ньому.
Зосередивши в центрі піхоту й зміцнивши її кінною сотнею Сяноцького, розташувавши по боках вершників, Семен став чекати на шляху.
Так минуло кілька годин. І ось, нарешті, прибули розвідники. Вони доповіли, що лащівці і пилявецькі недобитки вирушили з Вітковець.
Наближався вирішальний час.
Семен наказав ударити на шляхту аж тоді, як вона минатиме сховану на узліссі піхоту. Атаковане відразу в різних місцях шляхетське військо, не знаючи, від кого оборонятися, розгубиться, і тоді повстанці скажуть своє слово.
Скоро на дорозі з’явилися пперші ворожі авангарди, а за ними – шляхетське військо. Над полями та лісом стояла тиша. Певні, що ніяка небезпека їм не загрожує, хоругви почували себе безпечно, самовпевнено.
Попереду на конях – в гартованих кольчугах, блискучих нараменниках та півианцирах – хизувалися хоругви Лаща. Вони складалися з багатої шляхти, так званих "панцирних товаришів". Серед них було чимало православних, у яких, як говорили, "руські кістки обросли польським м’ясом".
Весь час утікаючи й уникаючи битв, панцирні їхали при зброї, і в кожного "товариша" був невеличкий залізний щит, шабля, пістолі та мушкет.
За панцирними котилися гармати та фальконети, їхали вози з ядрами та порохом.
Похід замикала гусарія, що врятувалася од пилявецького погрому. На спинах панцирів гусари звичайно мали високі, втикані білим пір’ям, залізні крила, що підіймались над шоломами, від чого її називали "архангельським військом". Вітер, шугаючи у крилах, шелестів пір’ям, і над гусарією завжди стояв тривожний шум, що мав лякати противника. Гусари зневажали мушкети і були озброєні тільки шаблями та списами. Але зараз гусарія мала сумний і жалюгідний вигляд. З обламаних крил повипадало пір’я, панцирні були порубані, подірявлені кулями, і чимало вояків їхало з обмотаними ганчір’ям головами.