Побачивши, що дальший опір даремний, найманці стали кидати зброю. Тільки полковник зі жменькою найзавзятіших продовжував вперто оборонятися. То був досвідчений вояка, і його шабля боляче жалила побратимів. Тупа впертість саксонця і зайве кровопролиття розлютили Семена. Вихопивши з-за пояса пістоль, він націлився у полковника. Гримнув постріл, але куля, відбившись від панцира, не заподіяла саксонцеві шкоди…
Полковник люто вереснув і кинувся на Семена. Але помірятись з ним силою і шаблею не встиг. Саноцький, який під час битви не покидав ні на хвилину приятеля, випередивши Семена, кинувся назустріч саксонцеві. Не звикши ще до шаблі, він орудував залізними вилами на довгому держаку, якими вже скинув з сідла кількох кнехтів.
Саксонець, мабуть, зрозумів, що проти такої зброї його шабля безсила, не бажаючи опинитись на вилах, відкинув її з досадою далеко від себе.
Наслідуючи свого полковника, кидали зброю і кнехти.
Битва височанців з драгунією закінчилась… Залишились
ще саксонські піхотинці, які, побачивши розгром кіннотників, кинулись утікати до села.
Доручивши сапогівській сотні стерегти полонених драгунів, Семен з двома сотнями побратимів кинувся навздогін утікаючим.
Раптом кнехти зупинилися, затупцювали, загорлали.
Бринці, виконуючи Семенів наказ, закрили возами та колодами дорогу до села і, озброєні Крицьким, зустріли непроханих гостей пострілами. Опинившись між двома вогнями, піхотинці й собі стали кидати зброю.
Разом з полоненими кнехтами до рук височанців потрапило понад сто возів награбованого на Україні добра, яке найманці везли з собою до Німеччини. За згодою побратимів частину здобичі Семен роздав брянським селянам, які чимало натерпілися од кнехтів.
Тепер виникло питання, що вчинити з полоненими.
– То є люта гвалт на германський сольдат, і тобі буде страшний кар від пан гетьман,— погрозив Семенові полковник, подаючи йому глейт.— Читай, що там написано.
Глейт був писаний латинською мовою і, певний, що Семен її не розуміє, полковник продовжував свої зухвалі погрози.
Молодий сотник швидко перебіг глейт очима. Гетьман гарантував кнехтам безпечне перебування на території Речі Посполитої, але суворо заборонив сваволити і грабувати народ, плюндрувати села.
– Або ти, полковнику, нічого не тямиш у латині, або не читав глейту,— озвався з глумом Семен чистою німецькою мовою до саксонця, що вибалушив з великого дива очі.— Тут написано,— повернув глейт полковникові,— щоб ви не чинили кривд народові, а ви збиткуєтесь над ним, як татари. Ще й порозбишацьки напали на нас. А ми, полковнику, служимо Речі Посполитій і якраз прямуємо під Рогатин, бо там появилась татарська ватага. Ми людям на рятунок поспішали, а ви що вчинили? – з суворим докорам глянув на саксонця.
Полковник наїжився, ошкірив по-вовчому зуби, ніби збираючись вгризтись Семенові в горло.
Цей молодий ватажок не тільки перехитрив його, старого вояку, але ще й осмішив перед кнехтами, гетьманом, Річчю Посполитою, Саксонією. А тепер, мабуть, пожене його та кнехтів, ніби баранів, у Галич і внесе до лави скаргу за грабіж та напад.
Полковник знав, як ненавидить найманців народ, і не сумнівався, що лава винесе їм суворий вирок. Гетьман, щоб вийти сухим з води, пальцем об палець не стукне в їх обороні.
– З розбишаками в нас не панькаються. Мотузки для вас знайдуться, а дерев у лісі досить,— позирнув суворо на пополотнілого з жаху полковника Семен.
– За свій зольдат гетьман зробить тобі страшний смерть! – верескнув не своїм голосом саксонець.
– Замовчи!-гримнув на нього Семен.— 3 пошани до гетьманського глейту ми даруємо вам життя, але збиткуватися над народом не дозволимо. Чотирма ватагами і чотирма різними дорогами поженемо вас без коней та зброї з Підгір’я,— пояснив своє рішення.— Повернетесь з України не у сріблі-золоті, як того сподівались, а в лахмітті.
Кнехти похнюплено слухали гнівні Семенові слова. Боячись накликати на себе ще більшу кару, вони мовчали, а по шеренгах побратимів покотився схвальний гомін.
– Нашому Семенові не над малим загоном ватажкувати, а весь підгірський народ за собою вести і панів бити!— вигукнув у захваті Ілько.
– Бодай би ти в щасливу годину це мовив,— щиро побажав хтось із побратимів.
8
Закревський, тримаючи під руку дружину, зайшов у будинок. Білі рублені стіни ще пахли свіжим лісом – смерековим бальзамом, терпким дубом. По золотистих кедрових підлогах стрибали сонячні промінчики, веселили очі.
Новий палац, побудований на зразок багатих шляхетських резиденцій, був чепурніший та пишніший од спаленого татарами, і пані Агата на радощах аж сплеснула в долоні.
Та враз вона посумніла.
– Розкішний дім без меблів, як круль без корони,— озвалась.— А меблі, срібло, клавікорди і венецькі дзеркала дорого коштують. Заборгуємось так, що позбудемось Братковець.
– Ге, ге!-зареготав Закревський.— Твій Антось не ликом шитий. Як гадаєш, навіщо я послав гайдука по Височана?— глянув лукаво на дружину.
– Краще не питай,— невесело посміхнулась пані Агата.— Хочеш позичити в нього грошей?
– Ось і не вгадала,— зрадів Закревський.— Його син, той, що навідується до нашої дівки Оксани, здобув недавно у гетьманських кнехтів безліч коней, зброї та возів з усяким добром. Причім зробив це так хитро, що навіть гетьман не може до нього причепитися. Там, Агато, і сукно, і шовки, і одяг, і хутра, і навіть столове срібло, награбоване кнехтами на Україні в якогось багатого поміщика. Фортуна! – затрясся з жадоби.— А хіба наші поселенці не належать до його загону? Чи, може, Височан не сидить на моїй землі? Слобода Височанська – не його, а мій маєток. Маєток Закревських, а тому мені належить частина здобичі. Я свого не подарую. Візьму, принаймні, півсотні коней і десять возів того добра, що його кнехти везли в свою Саксонію.
Пані Агата затаївши подих жадібно ловила кожне слово чоловіка, але на її обличчі не появлялась радість. Навпаки, воно стало суворим, гнівним.
Скромність чоловіка дивувала і дратувала її…
– Невже ж, Антосю, ми жебраки, щоб брати у хлопів подачки? – суворо скартала чоловіка, знаючи, чим найболючіше вразити його гонор.
Закревський нахмурився. Агата верзе бог зна що. Сильний бере у слабшого, розумний у дурнішого, пан у хлопа.