– Немає такого глейту, який дозволяє сваволити, грабувати та вбивати невинних людей,— порушив врешті прикру мовчанку Семен.— Так чинять лише знавіснілі грабіжники і злочинці, і їх за такі діла слід карати на горло.
– Три сотні на горло не скараєш,— похитав з сумнівом головою селянин.
– Що ти радиш, сотнику? – звернувся до Хаячка Семен.
– Не знаю, що й казати,— признався щиро сотник.— Це не татарська ватага, а гетьманські найманці, та ще й з глейтом. Нападеш на них зненацька – накличеш на себе гетьманський гнів і, чого доброго, станеш ворогом Речі Посполитої. Ляхи знають, що без найманців не виграли б жодної битви з козаками, а тому дивляться крізь пальці на їх збиткування над народом. Маєтки вельмож кнехти обминають, бо це не минуло б їм безкарно. А як скубнуть Якогось ходачкового чи дрібного поміщика в одному-двох селах, як от пана Крицького, то гетьману од цього голова не болітиме. Ти вчений, придумай щось путнє, а я шаблею послужу.
Семен замислився. Скликаючи побратимів, він і не подумав про гетьманський глейт. Це було його помилкою, і він повинен її виправити.
– Твоя правда, сотнику,— звернувся до Хаячка, примруживши при тому хитро очі.— Нападаючи на кнехтів, накличемо на себе гнів гетьмана…
– Навіщо ми сюди прибули і що тепер діятимемо? – зажурився сотник.
– Стривай, сотнику, не журись! – засміявся Семен.— Поведемо справу так, щоб кнехти напали на нас. Ми, так би мовити, тільки обороняємось. А як при тому їх поскубаємо, то ніхто і не подивується і не каратиме нас. Навіть заєць має право захищатися від собак. Не дано його тільки кріпакові, якщо тим собакою є шляхтич, економ або якийсь найманець. Але ми не зайці… Напавши на нас, кнехти попадуть у засідку,— пояснив свій план.
– А що я вам казав! – вигукнув на радощах Хаячок, звертаючись до втікачів і ніби беручи їх за свідків, що він завжди довіряв Семеновій голові.— Тепер ще придумай, як це зробити.
– Нам у цьому допоможуть вони,— Семен показав рукою на селян, що мовчки прислухалися до розмови.
На обличчях сотника та втікачів відбилося недовір’я.
– Ви повернетесь у село і налякаєте кнехтів, ніби біля села Бриня мишкує якась збройна ватага,— пояснив свій план Семен. – Певне, опришки або татари, які готуються напасти на село. Щоб обманути кнехтів, сапогівська сотня вийде із лісу і буде вертітись у них на очах.
– Гадаю, що не повірять,— з сумнівом озвався один з селян.— Татари нападають зненацька, а не вертяться на очах у всіх.
– Твоя правда,— згодився Семен.— Кнехти не такі дурні, щоб дати себе так просто обдурити. Але я маю для них принаду. Скажете кнехтам, що один з-поміж вас потрапив до наших рук. Мабуть, він і проговорився, що в селі перебуває славетне саксонське військо, й оце ми зараз не знаємо, що діяти. Куди там пориватись сотні якогось гультяйства на хоробрих саксонських витязів. Сподіваючись легкої перемоги та здобичі, кнехти кинуться за нами в погоню, як собаки за зайцем, а тоді цей "заєць" схопить собаку за горло…
Присутні слухали затамувавши подих.
– Сотня не буде відступати перед кнехтами в ліс, а мчатиме лугом, що йде попри нього. Переслідуючи втікачів, найманці розсіються по лугу, і тоді з лісу вдарять на них наші головні сили. Кнехтів, які кинуть зброю, помилуємо.
Втікачі-бринці охоче погодились виконати Семенове доручення. Перебравшись через яр, вони поспішили до села, злякано гукаючи і махаючи руками. У Брині швидко їх помітили, і назустріч вибігло кілька десятків найманців.
Помітивши над яром сапогівців і пересвідчившись, що їх не обманюють, кнехти залишили селян і помчали в село.
За хвилину до Семена долетіли протяжні звуки труб, що закликали саксонців до зброї. З села виїхали дві сотні вершників і галопом понеслися в напрямі лісу. За вершниками висипали піхотинці з мушкетами напоготові.
Попереду вершників скакав закутий у сріблястий панцир, з шаблею в руці, вусатий худорлявий полковник.
Саксонці зупинились над яром і голосно зашварготали. Яр був стрімкий, глибокий, до того ж на дні його дзюрчав потічок, і переправитись кіньми на той бік було немислимо. Саксонська піхота, яка прибула за вершниками, відкрила з мушкетів стрілянину по сапогівцях, які й собі відповіли пострілами.
Деякі кулі влучили в ціль, і серед сапогівців та кнехтів були вже жертви.
Раптом Семен злякано ахнув, пополотнів. Сотник Хаячок випустив з рук мушкета і, захитавшись, впав біля коня.
Серед сапогівців настало замішання. Враз кілька кіннотників відлучилося від побратимів і подалося в ліс. На кожному коні сиділо двоє вершників, і Семен здогадався, що побратими везуть поранених, а може, й убитих.
Хвилюючись, він підскакав до сапогівців, які саме в’їхали в ліс.
– Дряпнула мене німецька куля,— тихо поскаржився Хаячок.— Ніби й не дуже, але на коні мені уже не втриматись… Помстись за мене, бо тепер ти над побратимами найстарший.
Тим часом драгунія подолала-таки яр і кинулась на сапогівців. Виконуючи Семенів наказ, побратими повернули коней і кинулись тікати. Кнехти на радощах загорлали. Ці опришки, яких так злякались бринці, виявились боягузами, на яких досить було не шаблі, а нагая. Вони і їхні коні та зброя ось-ось стануть здобичею хоробрих синів Саксонії… Полонених можна буде продати за добрі гроші якомусь саксонському графові або баронові та ще й заробити на конях.
Засліплені жадобою, підбадьорені надією на легку перемогу, кнехти і гадки не мали, що це був добре продуманий тактичний план побратимів.
Переслідуючи втікачів, найманці не помітили одинокого вершника, який виїхав з лісу і приєднався до сапогівців. Він голосно і різко затрубив у ріг. На його звуки втікачі раптом зупинилися, повернули коней і, блиснувши до сонця шаблями, кинулися на кнехтів.
За мить з лісу, ніби рій розлючених джмелів, висипали височанські сотні, вклинились у шеренги саксонців, розірвали й оточили їх.
Удар побратимів був таким навальним і несподіваним, що кнехти оторопіли. Отямившись, завили з досади. Стиснуті з усіх боків височанцями, вони даремно намагалися вирватись з оточення. То тут, то там зав’язувались короткі завзяті бої. Але кількісна перевага побратимів забезпечила їм перемогу.