— Ну що там, Бодю, нового? Баба зорала город?
— Ще ні. А ви?
— Я по обіді буду орати... Сиро ще, можна було б почекати. Як ти гадаєш?
— Гній пересохне. А то ваші коні?
— За мною записані. А що?
— У нас за хатою вже сухо.
— А ти ні з ким ще не домовлявся?
— Ні.
— То скажи бабі, що надвечір загляну. Вйо-о!
Дядько їхав далі, а Богдан ішов до магазину. Дивитися, чи привезли хліб...
— Коли ж ти такий вигнався?
Очі сусідки, з яких годі було зрозуміти, добачають вони на десять років назад, чи зі старечою сльозою з них вже повиті-кали всі дрібні спогади, кілька разів пробігли від Богданових кедів до настовбурченого чуба. З ним Ксеньчин бахур виглядав іще вищим і якимось не ло-тутешньому намоцованим; таких часом по телевізору показують — ніби тесані з добре влежаного дуба.
— Скільки ж тобі вже років?
— Шістнадцять.
— Ще до школи ходиш чи вже десь вчишся? — сусідка глянула на жінок, чи тим, бува, не закортіло йти. Ні, ждуть...
— До школи. В десятий клас перейшов.
— А батьки ж як? Чого нікотре не приїздить? Може, розвелися?
Богдан помітив, як чекання його відповіді звело посічені зморшками губи решти тіток. У такі ігри він уже тут грався і з неприхованим глузом — з ним же не церемоняться, вважають за дурника — відповів:
— Поки ніби тримаються. Але вернуся — спитаю...
Жінки нагнулися кожна до своєї сітки, думаючи, напевне, одне і те ж: яке поїхало, таке й приїхало. Викапана Ксенька — нікому свого не попустить. Богдан теж підхопив сумку і, перекладаючи її з руки в руку, пішов у глиб вулиці, здивувавши іще раз тіток тим, що навіть на віддалі не малів, залишався все таким же відзигорним, з вихитом плеч, які аж ніби доторкувались до неба, обіцяючи дуже скоро його комусь затулити...
Баба вже ждала (хтось, видно, не полінувався підійти до вікна й крикнути: "Ксенько, виходь! Гостя маєш") його на подвір'ї, дала поцілувати себе в щоку, після чого стала від онука ніби меншою. Щоправда, не настільки, щоб збоку не було видно, кого Богдан у цім світі продовжує, але щось у ній на мить надломилося. Так, він читав (або колись біжки бачив і тепер думав про це прочитаним), поволі никне під вагою роси прижовкла стеблина, щоб непомітно в новому дні схитнутись, ту росу скинути і знову звестися над землею наче й такою ж пружною і вже не такою.
— Довго на автобуса чекав?
— Трохи чекав.— Богдан зупинився перед сінешними дверима, щоб пропустити бабу, але та з місця не зрушила. Нагнувшись, він переступив поріг і не бачив, як баба швиденько тернула горіховою рукою по щоці і аж тоді увімкнула в сінях світло.
— Йди до більшої хати. Я там тобі постелила. Може, з дороги поспиш?
— А їсти щось є?
— Я принесу. Ти розкладайся.
— Нащо носити? Я сам прийду.
Богдан швиденько виклав на застелений цератою стіл книжки, вигорнув із сумки різний дорожний дріб'язок і дістався до загорнутої у спортивний костюм великої японської хуртки з френ-злями, яка чекала цього дня більше трьох років. Мати позаторік хотіла її відвезти сама, але він впросив цього не робити: гадав — вирветься з піонерського табору у Славянську, куди після подій у
Чорнобилі виїхала майже вся їхня школа. Але не вийшло: щове-чорові танці, кавеени, дивовижна якась дружба з вожатою, що тримала його од себе ніби й на відстані, та все одно чорти зна що тими незмигними очиськами обіцяла — двома місяцями тільки хрумкнули. Минулого літа поїздка сюди теж поламалася: вони одержали нову квартиру, поки її вичистили, все у ній розставили і трохи обжили, надійшов час вибирати школу, клас, де б, на батьків смак, бодай учителі не розмовляли суржиком. Його це смішило: він же суржиком не розмовляє. Але спробуй старого в чомусь переконати — сміття, кричить, є сміттям. Скільки його з рота не випльовуй, там все одно щось залишиться. От що я в руках тримаю?
— Карандаш. (Батько час од часу, як мама каже, дурів: залишав писання конспектів, нагромаджував стоси неперевірених зошитів, до пізньої ночі накидаючи на шматках картону різну дивовижу: композицію лисих берегів з хащами на них під хвилястою водою або храмом, якщо на березі горбляться купи тесаного каміння.)
— Олівець, йолопе! Роблю начерк олівцем, а фарбами...
— Рисуєш...
— Фарбами малюю, малюю, затям собі!
Толку з цього малювання. Ось де фарби. Кожна квітка аж кричить. Богдан перегнув складену вчетверо хустку, щоб трошки пригасити її палахкотіння, вийшов у сіни і штовхнув двері у кімнатку, єдине вікно якої до п'яти його років теж чим тільки не яріло. А зараз ніби осліпло... І все одно очі щось лоскотну-ло — адже тут він ріс. Повільніше, ніж ота вишня, що випростала над тином ген яке вже гілля, а тоді ж, особливо взимку, ледь-ледь з-поза нього виглядала. Й горіх, напевне, вже родить. Ще б не родити — через хату скоро буде дивитися. А тут все як було. Баба хіба що постаріла. Не дуже, правда, тримається рівно, однак чогось у ній вже не стало. То ж, бувало, заходить іще тільки до сіней — і її вже тут повно, а тепер...
— Оце вам, бабо...— Богдан протягнув старій подарунок і відчув, як і його кольнуло незвичне для запахущої тут тиші (чим же вона пахне? Полотном. Чистим полотном... Але де його стільки? Один... два рушники, фіранки. А-а! — постіль. Ти ж спав на полотняних простирадлах. І обрусок на столі з полотна)... Він уже забув, про що секунду назад думав. Ага — "оце" тут звучить інакше. Треба казати "ото". Той, тамово, стамітсе... Ніколи б про них не згадав поза отими стінами.
— Дякую...— баба розгорнула хустку, підсліпувато відвела від неї очі і поклала на... бамбетлю. Вернулася тутешня назва і до довгої лавки зі спинкою, на якій баба спала. Бо він до чотирьох, вважай, років... Що було, то було. І — загуло...
— Ще не розпився у тому Києві?
— А що?
— Вишняк маю.
— Вишняк? Такий самий?
— А який же?..— Малим Богдан їв з дядьками, що привозили дрова або сіно, на рівних і вимагав, аби йому наливали "чарку" теж. Баба, щоправда, в шклянку з узваром лише капала з бутля тою смакотою, проте він її в завше набитому животику відчував...
— Добра штука. Але — не треба.
— Такі як ти тут уже й до самогонки тягнуться.
— Нехай собі тягнуться. Ото що — голубці? Давайте тарілку.