Внутрішньо Піфагор повставав супроти деспотичної волі такого фатуму. Підсвідомо він відчував, що тут прихована якась духовна пастка, така ж самісінька, а може, ще й підступніша, ніж пастка єгипетських храмів. Але він мовчав. Що можна було сказати цим добрим, щирим людям? Вони лише схилялися перед ієрархією древніх авторитетів, які передали священні гімни, коментарі та повчання, як нерушиме слово Істини. Нічого неможливо було відняти, додати, треба все сприймати так, як воно є.
Йогам припав до серця еллін. Він умів мовчати, умів слухати, умів без слова висловити своє співчуття чи осуд. І гуру вирішив посвятити Піфагора в свій древній орден. Він сказав про це еллінові, сподіваючись на його згоду.
— Що для цього потрібно робити? — сумовито запитав еллін. — Чи спроможний я виконати ваш іспит?
— Може, ти його вже виконав, — сказав старий гуру. — Може, ти вже піднявся вище від наших учнів — чела. Ми прочитаємо тобі наші "Золоті правила". Приймеш їх, візьмеш до серця, станеш діяти, як вони велять, — і ти наш брат.
— Прочитай мені "Золоті правила", мудрий брате, — попросив Піфагор.
Один з вечорів біля вогнища було присвячено читанню древнього пергамента, на якому ріші написали "Золоті правила" для шукачів добра та Істини.
Гоготіли смолисті гілки в багатті, золоті іскри стовпом здіймалися в темно-синє небо, глухо звучали слова наставника, який повільно, урочисто читав старовинні начертання.
— Убий в собі жадобу слави, — почулася перша заповідь "Золотих правил".
Продзвеніли струни серця, відгукнулися на ті дивні звучання. Убити жадобу слави? Убити… Навіть перше слово бентежило Піфагорову душу. Навіщо вбивати? Та й що можна убити? Все суще безсмертне, незнищиме. І жадобу слави теж не можна убити. Вона сама має переродитися, стати жадобою служіння, віддавання, коли шукач збагне нікчемну сутність славолюбства, марнолюбства. О ні, мудрі й добрі господарі, вже перша ваша заповідь заплутана й неточна. А що ж далі? Ваші наставники знехтували глибинним значенням слова-логосу, в якому звучання кожного звуку, кожного речення будує або руйнує. Формуючи те чи інше правило, заповідь, слід пам’ятати про творящу, огненну суть слова…
— Убий в собі бажання жити…
Ой леле! Що я чую? Невже юні чола, сповнені життєвої снаги й сили, з міцними м’язами і сяючими очима, повинні вбивати в собі бажання життя? Що ж тоді лишається? Порожня шкаралупа, наповнена мертвим, байдужим інтелектом, нечутливою душею, позбавленою жаги і прагнень. Лише життєвий плин дає досвід, кує нові можливості в пошуку, випробовує мудрість.
— Убий в собі бажання втіхи…
Знову убий! Суцільне вбивство. Навіщо ж нищити втіху? Може, це одне з найкращих почуттів у земному житті? Як же не втішити нещасного, знедоленого? Як же самому не прагнути до коханого серця, яке може дати тобі втіху любові та ніжності?
— Працюй так, як працює той, хто любить славу й почесті. Щануй життя так, як і той, хто жадає його. Будь щасливий, як і той, хто живе заради щастя.
Все більше дивується еллін. Невже вони не заглиблюються в суть того, що вивчають? Чи для них ці речення означають щось інше? Навіщо ж працювати так, як славолюбець, коли вже вирвано жало славолюбства? Для кого? Для інших славолюбців? Але ж для цього треба знайти інший смисл моєї творчості, праці, шукань. Де ж він? Чому мовчать про те "Золоті правила"? А як мені зрівняти моє щастя з щастям честолюбця? В нього щастя самозакоханого улюбленця долі, котрий живе тимчасовим здобутком, а в мене щастя важкого подвигу, страждання й самозречення! Як порівняти їх?
— Знайди в своєму серці основу зла і вирви його, — неквапно читає далі гуру. — Воно живе і в серці відданого чели, і в серці честолюбця, і всюди приносить свої плоди. Лише сильний може вирвати його, а слабкий повинен чекати, доки корінь зла дасть свої парості, плоди і листя…
— Ні, ні, браття, ваша мудрість затуманена. Не знаю лише — ким і для кого, для чого? Ви мовите про зло, а не знаєте, звідки воно. Ви кажете, що воно гніздиться в серці, а хто відповість, де сівач чорних зерен? Та й хіба лише в душі людській приховане зло? Хіба поза нами не вирує стихія зла? Що з того, що я вирву із свого серця проклятий корінь і йтиму чистим та безгрішним? Хіба моя святість вирве меча з рук убивць та насильників?
— Живи не в сучасному, не в майбутньому, живи — у вічному…
І в цих словах — протиріччя. Треба поєднати плинне і вічне, треба збагнути їх невловимий зв’язок. Бо наші думки й слова всі складаються з образів плинного — як же скласти мозаїку вічного без цих тремтливих ілюзорних барв?
— Убий в собі почуття окремості… Все навколо — ти… Не думай, що дії злочинця чи поганої людини не торкаються тебе. Його вчинки й гріхи — то твої вчинки й гріхи. Ти не можеш піднятися у світлі висоти неба, доки не піднявся він. Ти не врятуєш власну душу, доки душа грішника гине в полум’ї злочину…
Е ні, любий гуру, з цим я не згоден! Почуття окремості можна перебороти і відчути свою єдність із світом… з далекими зорями, з музикою, з піснями, з красою оцих чарівних вершин, з мудрістю старих людей, з чим завгодно чулим і добрим… ніжним і гармонійним… тільки не з мерзотою, не з підлістю й злочином… Ні, ні! Коли на дереві заводиться гусінь, то садівник повинен відкинути химерні думки про єдність сущого і спокійненько одрізати хвору гілку, щоб здорові дали хороший плід. Відчути свою єдність з насильником, з убивцею? І навіть затримувати свій підйом у горішні світи краси, доки туди не піднявся убивця? Лише тому, що він має подобу людини? Це не справжня мудрість, мої хороші друзі. Ви даремно бездумно схиляєтесь перед архаїчними правилами. Можливо й таке, що над цими заповітами попрацювала темна й підступна рука, щоб повести шукачів добра на манівці…
— Убий в собі бажання відчуття…
Ну, а таке взагалі не приймаю! Лише відчуття дають нам можливість пізнання й роздуму, пошуку й вибору шляху. Без відчуттів не стане людини, а що ж тоді залишиться?
— Убий в собі жадобу зростання…
Дурниці! Це — неможливо. Жадоба зростання — то сила, що розкриває пуп’янок назустріч сонцю. Її не можна вбити, її можна лише покалічити, але навіщо? Треба оберігати квітку серця, треба жадати Істини, шукати її невпинно, а без зростання духу цього не осягнеш.