— Вогнем, — відповів мудрець. — Вогонь — чистота. В ньому нема й атома мороку. Опануй вогнем знання, вогнем мудрості й мужності, вогнем самовідданості й любові. І найтоншим вогнем — всеосяжної віри в перемогу Світла, котре і в найтяжчім полоні поміж мороком не гине, не пропадає…
Прекрасні слова, батьку! Я й досі бачу перед собою натхненне обличчя мудреця, його великі, чорні, замріяні очі, його сувору посмішку аскета й воїна. Але він так і не сказав мені, чому в світ увійшло зло, де його корінь, як глибоко сягає він у серце людини і чи можна його висмикнути назавжди, навіки, щоб грядущі люди навіть не відали того проклятого слова?
Недавно помер цар Кабіз. Після довгої колотнечі став царювати молодий Дарій. Він мужній і мудрий, але нема в ньому серця, батьку. Та й де його шукати у марнолюбних тиранів? Я прохав його відпустити мене на батьківщину — адже минуло так багато літ, як я виїхав звідти, мені незабаром шістдесят років. Але Дарій коротко відповів: ні! Посилати Елладі мудреців і філософів? Зміцнювати гніздо розпусти й непокори? Нізащо! Таке було його останнє слово, хоч за мене вболівало багато царевих наближених — медиків і вчених.
Тоді я вирішив утекти. Це важко було зробити. Мені допоміг молодий індус. Він розповідав про чарівну країну Індію, де живуть поміж горами живі боги, де великі мудреці — ріші досягають титанічних сил, де таємничі йоги показують чудеса на вулицях, де можна почути на майданах великих міст голос аватарів, тобто посланців з неба. І я загорівся новою мрією — побувати в Індії. Ти, певно, усміхнешся, батьку? Твій син Піфагор вже дід, а не вибило з нього життя юнацьких дурниць. Вічна погоня за обрієм, за химерою, за недосяжним. Що ж, я не можу бути іншим…
Ми покинули Персію темної ночі на невеликому кораблі. Мене заховали в трюмі. Цього листа пересилаю вже з дороги, віддавши у надійні руки. Море шумить, тривожить мою неспокійну душу, манить, обіцяє. Не знаю, що зустріну в далеких краях, може, знову машкару давно відомих ідей? Може, знову терзання закутого людського духу, який знемагає в добровільній в’язниці страху та примарної надії?
Хочеться ще повернутися до Еллади. Хочеться віддати людям ті золоті зерна мудрості, добуті нечувано тяжким пошуком. А для себе я не хочу нічого… Нічого, крім Істини…
Частина третя
ФЕНІКС
ІНДІЯ
Корабель щасливо подолав морські простори. Втікачі дісталися Індії. Довгі шляхи привели Піфагора в Гімалаї. Еллін дивувався, захоплювався. Що там Олімп поряд з цими велетнями? Горбик, а не гора. Якби й були боги на землі, то, певно, отаборилися б тут, поміж цими чистими снігами, серед спокійних і суворих вершин, у розлогих, затишних долинах, порослих розкішними вічнозеленими деревами й травами.
Молодий веселий індус, супутник елліна, йог[23] і факір, не покинув Піфагора, коли вони опинилися на волі. Він щиро полюбив мовчазного білошкірого чоловіка з дитячими небесними очима і сивою бородою. Спочатку Абу запросив його до себе в гості: батьки факіра жили недалеко від міста Сарната, на березі величної ріки, у буйному тропічному лісі. Там було кільканадцять хатинок з пальмового листя, більше подібних до куренів. Індуси зустріли чужинця прихильно. Високий, задумливий, з гарним обличчям і високим чолом під шапкою сивіючого волосся, Піфагор здавався їм одним із древніх мудреців-ріші. Старі батьки пригощали гостя нехитрою їжею — смаженим рисом, горіхами, соковитими фруктами. А еллін розповідав їм про далекі краї, про сонячну Елладу, про гіперборейські північні народи, котрі живуть серед снігів, про великі, жорстокі битви між племенами, про героїв, богів і титанів.
А вечорами Абу — жвавий, дотепний, гнучкий — показував Піфагорові на галяві перед хатинкою свою майстерність. Він проходив через палаючий вогонь, лягав на вістря гострих цвяхів, по кілька годин сидів під водою, усміхаючись з прозорої глибини до вражених глядачів.
Коли сусіди розходилися і еллін та індус залишалися наодинці, Піфагор сумно казав молодому товаришеві:
— Чудові твої досягнення, Абу. Тільки це — дитячі іграшки.
— Як то іграшки? — гнівався юнак, і його великі опуклі очі сповнювалися дитячого жалю. — Мій мудрий брат жартує? Я витратив на ці досягнення дванадцять літ. Я вчився з самого дитинства, з трьох років. Ніхто з хатха-йогів не вміє робити такі вправи краще від мене, — гордовито додав він. — Так казав учитель Кумараджі.
— Згоден, згоден, — сміявся Піфагор. — Ти чарівник. І, напевне, досягнув майже неможливого. Але скажи мені, юний брате… скажи відверто…
— Питай. Я щирий перед тобою, великий брате…
— Чим тобі допомогли твої досягнення?
— Як то чим?
— А так… Чи прояснили твоє знання про світ? Чи зробили щасливішими твого батька, матір, братів, сусідів? Чи відкрили таємницю буття?
— Я… Я не думав про таке, — розгублено мовив Абу, його погляд затуманився смутком. — Такі думи ще не турбували мене. Я тільки знаю, що на все те дають відповідь мудрі гімалайські ріші[24] раджа-йоги, садху.[25] Вони справжні живі дева.[26] А я лише маленький бідний факір…
— Ти бачив їх? — схвилювався Піфагор. — Тих ріші, про яких сказав?
— Ні, — признався Абу. — Але мій учитель Кумараджі часто бував у гімалайських ашрамах.[27] Він знає путь до гір і міг би провести мого великого брата. Я скажу йому.
Так Піфагор познайомився з старим Кумараджі, сухоребрим і худючим аскетом. З довіреними людьми він відрядив його в Гімалаї, вручивши листа до старшого наставника — гуру[28] втаємниченого ашраму, що здавна існував у широкій зеленій долині поміж високими білими горами.
Старенький ласкавий гуру приязно зустрів чужинецького гостя, запросив до вечірнього вогнища, розпаленого на широкій галяві посеред кола височенних деодарів, і Піфагор слухав розповіді про походження світу, про небесні бої між девами й асурами,[29] про падіння духу в глибини матерії й піднесення його в нескінченних, страхітливих кальпах,[30] що тривали міріади літ. І еллін, заплющивши очі, згадував інші легенди та міфи. Він вже чув подібні перекази — всі вони стверджували законність, нерушимість тої течії подій, що складали життя земного світу. І що на планетарному крузі триває лихо, зло, криваві побоїща та вічний плач нещасних людей — у тому не слід винуватити богів чи могутніх небесних духів, а самих людей. Кожна людина ткала власну карму[31] своїми діями, словами, мислями і не могла нікуди подітися від тих незруйновних тенет ні в цьому, ні в наступному житті. Найменші помилки, злочини, непослухи накопичувалися в духовному єстві особи і тягли її, ніби камінь на шиї, вниз і вниз, аж до безодні тваринного існування. А перебувши деякий час — сто чи тисячу років — у тілах свиней, гадів, птахів чи якихось хижаків, душа знову втілювалася в людину, щоб спробувати піднятися до царства девів. І таке колесо перемелювало дух віками, мільйоннолітніми кальпами, і не видно було виходу з моторошного чаклунського кола, де смерть, повне знищення духу здавалися неймовірним блаженством порівняно з тим жалюгідним, страхітливим існуванням.