Сам швидко відходить до фотеля, сідає й обхоплює голову руками. Поки Ніна читає, він ні разу не дивиться на неї. Аж коли зовсім затихає шелест паперу й коло столика Ніни настає тиша, він помалу підводить голову й дивиться на Ніну. Вона сидить з палаючим лицем (Це він відразу, виразно, із страхом і радістю помічає!). Але брови її хмуро стиснені, в очах знайома вперта лінія. На рух його тіла вона не повертається. Лист затиснений у руці, яка лежить на столі. Крук помалу підходить до неї, мовчки зупиняється, силкуючися втримати кривий усміх.
Ніна рвучко повертається до нього й плигає в лице йому гнівними очима.
— Через що ви мені тепер дали цього листа?
Крук аж злегка відхиляється від цих очей і цього питання.
— Як так "тепер"?
— Так, тепер. Чому не вчора, не сьогодні, до приходу батька? Тепер, ви думаєте, я згоджуся продати себе за Бразілію? До приходу батька ваш "приятель" купував за віллу та дорогоцінності?
— Панно Ніно! Ради Бога!
Але Ніна прожогом встає й біжить у куток до своєї одежі. Крук кидається за нею.
— Панно Ніно! Панно Ніно!
Вона гарячково всуває руки в рукава манта й хапає капелюх.
— Панно Ніно, чекайте. Вислухайте, принаймні...
Ніна задом наперед натовкмачує капелюх на голову й хапає торбинку.
— Пустіть мене!
Крук глибоко зідхає й відсувається набік:
— Ідіть. Коли ви так тільки можете відповісти на такого листа, то йдіть собі з Богом. Але простіше й щиріше було б, панно Ніно, сказати, що я вам смішний із своїм листом і що бразільська ідилія — для вас дика, божевільна ідея. Для чого ж тут ніби образа якась, обурення?
Ніна слухає з холодно й гордовито підведеним лицем.
— Ви скінчили? Так от, я вам скажу, слухайте уважно, будь ласка: бразільська ідея — для мене зовсім не божевільна. Лист ваш — прекрасний. "Вдвоє старше за вас" — ідіотство. Чуєте? Але я з вами в Бразілію не поїду, вілл ваших у Парижі не візьму й ні за які інші "розкоші" ваші не продамся. Розумієте? Прощайте!
Вона хитає головою й хоче йти. Але Крук рішуче перепиняє їй дорогу.
— Ні, тепер я вас не пущу! Тепер ви не маєте права так іти. Ви не маєте права, показавши шворку людині, що топиться, сховати її.
Ніна зневажливо кривиться:
— Ах, подумаєш: "топиться"! Купите собі іншу, дасте їй вілли й заспокоїтеся.
— За що ж ви мене ображаєте?
— Ніхто вас не ображає. Ви самі себе ображаєте. Коли б ви мені дали цього листа місяць тому, до всіх цих ваших розмов про "приятеля", я б з усією душею пішла з вами, куди схотіли б. А тепер — пізно.
— Чому?
Ніна гнівно скидається до нього всім лицем.
— Чому? Тому, що ви мене вимучили, забруднили. Тому, що ви мене не поважаєте, — купуєте, вибираєте момент, коли й що запропонувати. Тепер, коли батькова справа провалилася, коли він такий нещасний, коли ми всі в біді, тепер я, значить, мушу згодитися. А, вибачте! Піду на Великі Бульвари, продамся першому ліпшому, а вам такої "шворки" не кину!
— Панно Ніно, вислухайте ж мене!..
— Мені нема чого слухати, я вже чула. І от, нате, нате, знайте: ви мені подобалися. Страшенно подобалися. Я через вас усіх своїх приклонників порозганяла. Я плакала ночами через те, що ви до мене не говорили. Чуєте? А тепер мені цілком байдуже!
Крук хапає її за руку.
— Ніно! Нінусю! Вислухайте!
Ніна раптом стримує себе й спокійно визволяє свою руку.
— Пустіть, Прокопе Панасовичу. Я вам рішуче й цілком категорично заявляю: нам нема про що балакати, тепер я з вами нікуди не поїду. Що б ви мені не казали, це не змінить того, що було сказане.
— Так з одчаю ж сказано! З одчаю, з болю!
— Все одно. Та й самі ви нікуди не поїдете. Хто так вагається та висміює сам себе, той не зробить. А віллами своїми ви мене не купите.
— А як зроблю, а як поїду, як усе загладжу, як молитиму вас на колінах, приїдете до мене?
Ніна знизує плечима:
— Я зрозуміла з вашого листа, що вам це треба не ради... якоїсь жінки, а ради вас самих. Чи поїде з вами хто, чи не поїде, ви однаково маєте це зробити. Та ви й самі раз так казали про цього "приятеля". До чого ж тут я? У вас двадцять разів усе міняється.
Крук похиляє голову і в понурій задумі дивиться в куток. Ніна зиркає на нього, хитає головою й жорстко кидає:
— Прощайте, Прокопе Панасовичу! На службу я більше не прийду.
Крук не відповідає, не рухається, заціпенівши у хмарній задумі. Але коли Ніна вже відчиняє двері, чогось зупинившися коло них і вовтузячися в торбинці, він підводить голову й глухо кидає їй навздогін:
— У вас капелюх неправильно одягнений.
Ніна сердито скидає капелюх і, повернувши його як слід, знову натовкмачує.
— Невже ж, панно Ніно, і попрощатися як слід не вартий я?
— Я попрощалася.
— Ну, а як я попрохаю у вас півроку не... не... А, проте, вибачте, панно Ніно, хотів зморозити дурницю: не кохати, мовляв, нікого півроку.
Ніна гірко посміхається:
— Тобто, ви такої думки про мене, що я нездатна на якесь сильне почуття? І півроку для мене забагато? Розуміється, це цілком у дусі вашої опінії про мене. Ви добре зробили, Прокопе Панасовичу, що не попрохали цієї дурниці: ні на півгодини не дам вам цієї обіцянки. І взагалі ніякої. Прощайте!
І Ніна рішуче відчиняє двері.
— А зайти до вас перед виїздом попрощатися можна? Ніна в дверях обертається й байдуже знизує плечима:
— Будь ласка.
І на цей раз зникає. Крук її більше не зупиняє і йде до її столика за своїм листом. Але його нема ні на столику, ні на стільцях, ніде. Крук сідає за столик і спирає голову на руки.
Він довго сидить так. Потім опускає руки на столик, якийсь момент не рухається й умить рішуче стає на ноги: ва-банк! Божевілля, так божевілля!
* * *
Потяг на Берлін одходить о восьмій ранку. Через те Леся заїжджає до Мика о сьомій годині, — він напевне ще спить. Нестеренко з Квіткою лишаються в авті, а вона сама вбігає на п'ятий поверх.
Мик, одначе, не спить. Він сидить за столом і креслить нову, ширшу схему "Ательє щастя". Стара схема, сперта на дві порожні пляшки, як розгорнута книга, стоїть перед ним. Збоку третя пляшка, напівповна, і склянка.
— А, Леся? Входь.
— Ти не спиш? І не лягав? Ліжко навіть не зім'яте.
— Нема часу. Ти що, здається, сьогодні їдеш? Чудесно. Сідай. Роздягатися не треба, — холодно в мене, як у псярні. Може, вип'єш чарчину?