— Серйозно, панно Ніно. І жениться із своєю дівчиною. Вона, розуміється, його не кохає. Він це знає. Але він купує її.
На момент Крук лякається цих слів і хоче спинити себе, — він зовсім не це хотів їй сказати. Але якийсь чорт виштовхує з нього раз-у-раз цілком інші слова.
Ніна зневажливо знизує плечима:
— Що ж, ви можете радіти.
— І радію, як бачите. Нарешті, розумний, людський, просто європейський учинок. Кохання, взагалі, панно Ніно, річ дуже сумнівна. Та ще в молодесенької дівчини до людини, яка майже вдвоє старша за неї. Ну, що ж, поживуть років з десять, а там... вона знайде собі молодшого. Так за те ж поживуть он як! Не те, що в бразільських лямпа-сах, на хуторі, в диких тропічних лісах у милому товаристві із скорпіонами, гадюками, гарячками. Ідіот же був! І вже, знаєте, купує віллу під Парижем. Жінці найдорожчі вбрання, дорогоцінності. Музика, театри, ресторани, дан-сінґи, юрби приклонників. Подорожі, екскурсії, авантюри! Оце життя! Оце — нормально, розумно й справедливо!
Ніна важко й недовірливо дивиться на Крука.
— Правда ж, панно Ніно? Га? По совісті? Як ви думаєте? Ну, згодьтеся ж самі, що це був ідіотизм, божевілля, психічна хвороба в людини, оця ідея Бразілії, завісочок на вікнах, корівок, доброчинної молодої жіночки з дитинкою на руках, якогось нового життя. Ну, правда ж, панно Ніно? Ну, уявіть себе на місці цієї дівчини. Що б ви вибрали? Життя в Парижі, в Европі, в культурі, розкошах, чи якісь дикі лямпаси чи пампаси, чорт їх там знає. Га? Чекайте, от я конкретніше скажу вам. Уявіть собі, що я, ну, от я, я маю цю симпатичну ідейку і я закоханий у вас, люблю вас. На хвилинку тільки уявіть. І от роблю вам таку пропозицію: Париж, культура, вілла, авта й таке інше. Або: Бразілія, лямпаси, піт лиця, скорпіони, гадюки й така інша ідилія. Що б ви вибрали? Га?
Крук бачить, як смугляві щоки Ніни внизу від шиї гаряче червоніють. Вона дивно дивиться йому в лице й раптом гнівно, рвучко відвертається до машинки. Крук вражено ступає до неї:
— Панно Ніно! В чому річ? Ви образилися?
Але тут же нетерпляче, з досадою озирається: якийсь нахаба без стуку відчиняє двері й входить до кабінету. Ну, от: чортяка Фінкеля несе саме в цей момент!
Але досада Крука відразу вщухає: вигляд Фінкеля надзвичайний: увесь згорблений, якийсь увесь розчавлений, пожмаканий. Круглі пташині очі осоловіло, апатично застигли, кутки рота звисли донизу, рука ледве тримає знаменитий імпозантний портфель, ноги пересуваються розбито, по-старечому.
— Науме Абрамовичу! Що з вами?!!
Наум Абрамович важко плентається до фотеля й випускає просто на підлогу свій важкий портфель. Капелюха не скидає, не вітається, на Ніну не зиркає навіть. Але вона збентежено підбігає до нього та й неспокійно шарпає за плече:
— Тату, що з тобою?! Що сталося?
Фінкель мляво, як п'яна людина від мухи, відмахується від неї.
— Дай мені спокій. Пиши собі там.
Крук теж підходить і стає по другий бік фотеля.
— Але все ж таки, що з вами, Науме Абрамовичу? Фінкель відхиляється на спинку фотеля й заплющує очі:
— У вас є револьвер? Так беріть його й бийте просто в оцей череп старого ідіота, що перед вами. Не бійтеся, в ньому нема ні крихти розуму.
— Серйозно, Науме Абрамовичу, в чому річ?
Наум Абрамович відхиляє голову від спинки й скидає зсунутий набік капелюх.
— Я вам кажу зовсім серйозно. Як не зробите ви, то зроблю я сам. Ви знаєте, що ніякого золота немає?
Крук одразу не розуміє, про яке золото йде мова.
— Ах, поклади! Та як "немає"? А де ж воно ділося?
— Де? Хе! Там, де й було. Ніде. В нашій уяві. Ви знаєте, що Гунявий — не Гунявий? Ні? Терниченко у вас не був?
Крук уже все розуміє. Але диво: замість гніву, обурення, люті, замість хоча б простого здивування, він раптом починає голосно, закотисто, скажено реготатися. Аж припадає до стіни і, обнявши її руками, труситься біля неї від реготу.
Фінкель і Ніна мовчки, вражено дивляться на нього. Фінкель тихо бовкає:
— Ну, так: гістерика. Так я й знав. Дай йому води. Швидше! Прокопе Панасовичу!.. Прокопе Панасовичу!..
Ніна біжить у куток, наливає у склянку води й підносить Крукові. Але він, здивовано, крізь регіт, глянувши на воду, на Ніну та на Фінкеля, ще з більшою, немов подвоєною від цього силою, вибухає реготом і безсило падає на стілець.
— Ой, ой! Вибачте, ради Бога... Алеж... І знову, знову.
Ніна, похмуро стиснувши брови, ставить склянку на стіл, а Фінкель знизує плечима.
Нарешті, Крук затихає й витирає лице хусткою.
— Вибачте, Науме Абрамовичу, але я нічого комічнішого в житті своєму не чув, як оця історія. Та це ж знаменито просто! А Ґреньє? А акційне анонімне товариство? А відмолодження Франції українським золотом?
І знову вибух реготу кидає Крука у фотель поруч з Фінкелем.
— Ох, пропаду! Оце так урятували, можна сказати! Так хто ж він у дійсності цей буцім то Гунявий?
Фінкель знову сидить роздушено.
— Вам екстренно-важливо знати, хто він? Краще б я зазнав чуми, ніж його. Старий ідіот, кретин, сволота! Чотири роки ганявся за якимсь паршивим актором! Га? Все здоров'я та спокій свій і родини віддав на нього, паскудника! Ну? Так не розтрощити цей череп? Га? Що ж я тепер? Мертвяк, розбита стара шкапа. До різниць мене та й годі. Можете тепер скрізь казати, що Фінкель — останній дурень і кретин. Даю вам цілковите повноваження. Це вам ваших грошей не верне? Мені моїх теж. І ось ця теж має право сказати своєму батькові: ти — старий паскудник і йолоп. Бо вона всіх нас годувала, поки я...
Він важко нахиляється, бере з підлоги портфель, мовчки підводиться й надягає капелюх.
— Куди ж ви, Науме Абрамовичу? Чекайте!
Але Наум Абрамович махає рукою і, заплітаючися ногами, швидко виходить із кабінету.
Крук понуро насуплюється, кидає оком на Ніну, що сидить за своїм столиком з безсило покладеними на нього руками, і починає знову ходити по кабінеті.
Ніна тихо вкладає папір у машинку й починає писати.
Раптом Крук зупиняється, хапливо, неначе поспішаючи перед кимсь чи боячися когось, виймає з кишені листа, складеного вчетверо. Розгорнувши його, він так само хапливо й рішуче підходить до Ніни й кладе перед нею листа.
— Прочитайте. Зараз же.