Алеж вона щовечора ганяє по всіх дансінґах Парижу із своїми кавалерами, по всіх ревю та кабаре з голими жінками, з голими словами та голими жестами буває? Яка ж тут у біса невинність збережеться?
Чи просто розумна, жидівська дитина старається подобатися панові директорові? І чи накрав він у когось грошей, чи не накрав, що їй до того, коли їй платня справно виплачується. Та й чи важливе це для сучасної дівчини, що живе дансінґами, кінематографом, мільйоновими гонорарами своїх екранових героїв, що палає лицем від суконь та брилянтів своєї кафе-шантанної діви? І чи хоч на момент вона задумалася б, коли б з нею хотів оженитися якийсь власник мільйонів та брилянтів, накрадених і награбованих? Та що оженитися! Коли б їй просто за її тіло дали гарне помешкання, сукні, авто та місячну суму на дрібні видатки?
Але чого ж тоді це благання в очах і палання лиця? Звичайно, найкраще все це можна було б розгадати дуже простим способом: одного вечора запросити Ніночку з собою до театру, а потім повезти повечеряти в окремий кабінет. Дві-три склянки шампанського скажуть краще за всяку ворожку.
Але Крукові чогось не хочеться вживати цього способу. Чогось йому стає нудно й порожньо від самої думки про наслідки.
А тим часом як же розгадати цю загадку? От і сьогодні вона така діловита, заклопотана, наче й не вона вчора з захопленням і чудесним грудним сміхом розповідала, як її подруга виграла на перегонах десять тисяч франків через те, що неправильно підслухала ім'я коня. І ось тепер так уважно кидає в нього поглядами, бачачи, що він чогось заклопотаний і похмурий. І носика не сміє попудрити. І голосок такий стриманий і притишений.
— А цього листа, Прокопе Панасовичу, теж з двома копіями писати?
Ніби в цих копіях і є вся причина похмурости Прокопа Панасовича. Ні, тут, розуміється, вся справа в страху за свою посаду. Патрон чогось невдоволений. Може, нею?
Та й звідки в якогось Фінкеля, що за гроші готовий на тисячу крадежів у будь-якого уряду, може взятися дочка свята та божа? І напевно вона так само, як і її батько, знає, що він, Крук, "накрав грошей в уряду" і на ці гроші поставив з американцями цей банк. І от же поглядає довгими поглядами, кокетує, червоніє. А коли б він зробив ще більші злочинства й поставив іще двадцять банків, вона б іще з більшою пошаною ставилася б до нього й ще "загадковіше" впивалася б у нього поглядами.
Раптом Крукові приходить до голови цікава думка. Ану, перевірити!
— Ніно Наумівно, ми відіслали листа Кушніренкові? Ніна швидко повертає стрижену, темну голівку й на
момент пригадливо хмурить брівки.
— Відіслали, Прокопе Панасовичу.
— Умгу!.. Шкода. Таким типам навіть відповідати не слід: злодій. На кілька десятків тисяч долярів обікрав уряд, будучи послом. А тепер забиває баки тим, що всім жаліється, як він бідує, і навмисне старцює скрізь, щоб повірили в його невинність.
Ніна з чудною увагою й неначе аж трошки злякано дивиться на нього. Ніби вражена: адже сам такий самий злодій, а так каже про іншого.
— Чи ви, як суворо ділова людина, тримаєтеся іншої думки: справа є справа й треба відповідати всякому? Га?
— Я не знаю. Справи в нього, здається, ніякої не було. Він тільки хотів позичити у вас грошей.
— Так, значить, ви гадаєте, що не слід було йому відповідати?
Дівча явно в замішанні: сказати "не слід" — це сказати, що й з ним, Круком і патроном, не слід балакати. Сказати "слід" — це сказати, що для неї що злодій, що порядна людина — однаково.
Але дівча з характером: сердито хмурить брови й твердо дивиться в очі.
— Я не можу за вас вирішувати, Прокопе Панасовичу. І я не знаю цієї людини.
І така вся туга, тверда. Тугі ніжки, тугі руки, туга молода шия, тугий погляд. Ні, в цієї щось є своє.
— Ну, добре. А коли б ви знали напевне, що він — злодій, і він до вас звернувся б, що б ви зробили? Відповіли б?
— Не знаю. Мабуть, відповіла б.
— А як саме?
— Якнебудь. Так, як ви відповіли.
Ні, видно, про нього нічого не знає. Не може ж вона сказати, що зробила б так само, як той, що сам украв.
— Ну, а якби цей чоловік познайомився з вами й запросив вас до театру з собою, пішли б?
Ніна здивовано дивиться на нього.
— Я щось не так зробила, Прокопе Панасовичу? Ви, будь ласка, скажіть мені просто й одверто, коли ви чимсь невдоволені.
Крук сміється й дивиться на годинник.
— Я вами дуже вдоволений, Ніно Наумівно. А цю розмову я завів просто для того, щоб трошечки вас розважити. А то ви вже занадто старанно сьогодні працюєте. Ще виснажитеся в мене на роботі так, що ваш наречений відмовиться взяти вас за жінку.
— Мій наречений?!!
Вище підняти брови на чоло ніяк уже неможливо.
— Звідки ви його взяли?! Хто? Крук теж невинно дивується.
— У вас нема нареченого?
Ніна весело, по-дитячому сміється.
— Оце мені подобається! Навіщо він мені здався?
— Ну, як же навіщо: кохання.
О, тут дівча почуває себе цілком у своїй стихії, як рибка, випущена у воду. Голівкою стріпнула, як хвостиком, і попливла легко, вільно, лукаво.
— А хіба конче треба зараз же мати за нареченого того, кого кохаєш?
— А як же інакше? Це ж неморально: кохатися без благословення тата, мами та громадської опінії.
Ніна весело-зневажливо й незалежно скидує хвостиком.
— Ффа! Це — моя особиста справа й нікого не торкається.
У Крука чогось легесенько й ніжно мре серце.
— От така річ? А як же він до цього ставиться?
— Хто "він"?
Ой, слизька, гнучка рибочка, так просто не спіймаєш. Який невинний і лукавий, і готовий до гри вигляд!
— Ну, хто! Той, що ви його кохаєте.
— А хіба я сказала, що кохаю?
— Розуміється, сказали.
— Не пам'ятаю.
— От тобі й маєш. А я пам'ятаю.
І Крук пильним поглядом натискає на очі Ніни. Ніна замовкає й відвертається до машинки. Зрозуміла! А внизу щоки загорівся молодий ніжний рум'янець.
Крукові незвично б'ється серце. Він знову дивиться на годинник. Ех, зараз мають бути Фінкель і Терниченко, — треба відпустити Нінусю.
— Ніно Наумівно, на мій жаль і на вашу радість, я мушу вас відпустити на півгодини раніше, зараз тут у мене має бути невеличке, але важливе засідання.
Ніна зовсім не виявляє особливої радости.
— І листа не треба докінчувати?