По обіді білорус Загайкевич зупиняється в дверях їдальні й помалу зі смаком закурює. Як людина ввічлива й м'яка, він делікатно відходить до стіни, щоб не заважати іншим проходити на сходи. Коректно застібнутий на всі ґудзики, з високим комірчиком, з якого гостро випинається кадик, з хрящуватим носом і гарними сумовитими очима, він трохи нагадує євангелічного проповідника.
Коли проходить пані Кузнецова, він делікатно робить кілька зауважень про погоду, про те, що вчора ввечері дощ був перестав і була надія, що сьогодні день буде гарний, а вийшло навпаки. Пані Кузнецова цілком погоджується з його справедливими словами й висловлює надію, що, може, на вечір уже стане трохи краще.
— Будемо сподіватися. Будемо сподіватися. Загайкевич кидає поглядом навколо й стиха додає:
— Через півгодини в кафе дю Пантеон. Прошу точно бути. Так, так, будемо сподіватися, що хоч завтра небо подарує Парижеві посмішку.
Пані Кузнецова охоче поділяє сподівання пана Загай-кевича, потім мило хитає йому головою і йде нагору. А пан Загайкевич уклоняється пані Антонюк, що саме виходить із їдальні, і сумно хитає їй головою:
— І сьогодні дощик! Вчора звечора була надія, що хоч сьогодні, нарешті, небо подарує Парижеві посмішку. Дозвольте запропонувати цигарку?
— О, ні, дякую. Я вже не курю.
— Та так таки серйозно кинули? Навіть по обіді?
— Навіть по обіді.
— О, та й сила ж волі у вас! Абож якась дуже важлива причина. Навіть без компромісів. Ви не любите компромісів?
— Як коли й у чому. Я — не більшовичка. Та ви теж, здається, не великий прихильник їхніх метод?
— Дякувати Богові, такої хвороби не маю. А я, знаєте, ще й сьогодні ввесь час чую мелодії тих чудових пісень, що ви вчора так знаменито співали. До всіх ваших талантів і чар ще й цей. Ви — дуже небезпечна жінка, Ольго Іванівно! Серйозно!
* Ольга Іванівна машинально підносить руку до зачіски й легкими дотиками пучок перевіряє її, а довгий, синій розріз очей так мило, лукаво й по-дитячому випромінює посмішку.
— Невже? Дуже небезпечна?
Коли жінка машинально-заклопотаним жестом перевіряє зачіску, значить, тут є хтось, кому вона хоче подобатися. Але в коридорі, крім Загайкевича, тільки Кавуненко та Свистун. Не їм же вона хоче подобатися?
— Дуже небезпечна, Ольго Іванівно. Більше, ніж ви самі це знаєте. У вас велика не тільки кінетична, але й потенціяльна сила. У вас щодня сюрприз. Не знаєш, чого можна ждати від вас.
Кавуненко в своєму смішному зеленому вбранні, немов з хакі переробленому, опустивши очі, проходить повз Ольгу Іванівну й навіть по вирівняній спині його помітно несміливість і винуватість.
Ольга Іванівна сміється й весело киває Загайкевичеві головою:
— В такому разі я з альтруїзму тікатиму. А то ви вже й так налякані мною. До вечора!
— О, такого страху я не боюся! А ввечері знову буде якийсь сюрприз на зразок пісень?
— Не бійтеся, ніякого!
І знову кивнувши, швидко йде сходами за зеленою, стиснено-витягненою спиною.
А пан Загайкевич проводжає її постать сумовитими, розумними очима й прямує до передпокою. Там він помалу вдягається, підіймає комір і виходить.
Цієї години в кафе дю Пантеон немає майже нікого. Пан Загайкевич замовляє собі чорної кави, знову закурює й зручно вмощується в кутку.
Так, так, і тут, у цій каварні, зміни. Нема вже колишньої банди студентів з їхніми amies, — економіка й сюди дихнула й задула молодий, безпардонний ґвалт і сміх. Закинутою каплицею виглядає бідне кафе. Збідніла французька буржуазія, не може вже видавати синкам своїм на утримання їхніх сезонових коханок.
І нема тієї кошлатої, нечепурної, голодної еміграції, що колись займала ці столики. Перед ними тоді стояли скромненькі склянки з пивом, але в їхніх голодних обличчях, в їхніх брудних, неохайних постаттях було стільки чистоти й віри в своє багатство, якого ніяке шампанське не може дати.
І як, власне, дивно, що він оселився тепер у тому самому пансіоні, що був у ньому перед самою війною. Добре, що й там усе змінилося, від господині до прислуги, а то хто знає, чи не впізнали б його, не зважаючи на зміну й у ньому, починаючи з прізвища та обличчя й кінчаючи... чимсь більшим за вуса й бороду. Тоді він мав крихітну кімнатку на самій горі пансіону, таку низеньку, що міг викручувати з стелі лямпочку, не підставляючи стільця. Тоді він не знав сьогодні, чим заплатить завтра за пансіон і пішки ходив через увесь Париж на реферати та доповіді. Тепер він може оплатити рахунок у першорядному готелі, їздити в автах до найшикарніших ресторанів, театрів і веселих місць. Але, коли б йому хтось у 1913 р. сказав, що він, Петро Долгополов, соціяліст і революціонер з 1903 р., каторжанин, емігрант і член ЦК, буде колись шефом со-ціялістичної жандармерії за кордоном, що буде шпигувати, провокувати, підсилати партійних товаришок і ціною їхнього тіла здобувати потрібні відомості, він або божевільним того назвав би, або побив би йому пику до крови.
Та що це! А коли б якимсь телепатичним способом, відразу, а не помалу та повільно, як воно сталося, та без підготови та звикання, відкрилася йому вся сучасна картина. Кому б він бив пику?
Економіка! Всемогутня владарка, невблаганна душогубка, цинічна розпутниця, брудна зводниця, спокусниця дітей, руїнниця храмів, богів і святинь. От, колишні аскети та схимники повдягалися в шовки та оксамити, розіп'яли на вівтарі цієї Астарти Революцію і, відрізаючи шматками тіло її, торгують нею на всіх торжищах. Колишні мученики за віру позлазили з хрестів своїх, повдягалися в цяцьки влади, розкошів, насильства, лицемірства, в ті самі цяцьки, що за боротьбу проти них так довго висіли розп'ятими, і, відгодовані, гладкі, брутальні, ліниво, недбало, урядовими голосами повторюють старі псальми.
Економіка! І ціла армія маленьких блюдолизів улесливо товчеться на розпродажу революції, стараючися захопити найвище місце та найсмачніший шматочок.
А він, Петро Долгополов, охоче дурить себе та ловить "ворогів". От тепер ганяється по Европі за одним із маленьких паскудників, щоб видерти в нього один із секретів Астарти. Він хоче обдурити себе, що цим золотом можна буде заткнути пельку Астарті-Економіці й визволити Революцію. Здобути це золото, зробити з нього добрий батіг і вигнати ним із храму всіх тих, що торгують і ганьблять.