Поклади золота

Сторінка 18 з 72

Винниченко Володимир

Ні, любов, як гай весняний, повний духу трав, квіток, цвіту кохання. Хто б не ввійшов у нього, кожного, найсухі-шого, найгидшого, він обіймає й опахає своїм духом, чистим, ніжним, солодко-любовним. Немає в ньому ні добрих, ні злих, ні чистих, ні нечистих. Навіть шпигунок немає.

Але настає день, і знову наносить Фінкель сміття в прибрану по-святочному душу, у весняний, чистий гай.

— Зверніть увагу, дорогусенька: він часто обмацує себе руками трошки нижче грудей. Він це робить уже майже машинально. Там у нього в поясі зашиті папери, і він автоматично перевіряє, чи цілі. Неодмінно зверніть на це увагу!

— Ви помітили, Ольго Іванівно: він страшенно не любить розмов про більшовиків, а надто про ЧеКа. Помітили? Це надзвичайно виразно видно. Я навмисне часом наштовхую розмову на цю тему. Сонька не уникає, вона сміливо лає більшовиків. Але він навіть не ховає: моментально хмарніє, насуплюється, починає бігати очима й тікає. Ви помітили?

— Між іншим, любусенька, справа наша може скінчитися погано. Ви знаєте: цей негідник може ґиґнути. Одного чудового дня він може відібрати собі життя. Так, так, я теж злякався, коли мені детектив доніс, що Гунявий (мсьє Кавуненко) чогось часто зупиняється на мосту й дивиться у воду. В детектива враження від нього в такі моменти таке, як від людини, що от-от кинеться в річку. Каже, що таке понуре страждання на лиці й у всій постаті, такі рухи, повні туги, що аж страшно. Ну, ви вже так дуже не лякайтеся. Я все ж таки вірю, що й чекістові, який відібрав сотням життя, не так легко відібрати одне життя, коли воно його. Але, видно, і в таких типів бувають муки сумління.

А Лесі виразно пригадується: ранок, Анріетта прибирає кімнату Гунявого. Леся виходить у коридор. І зразу бачить: біля вікна висока постать у жовтій піжамі з блакитними пасочками по ній. їй видно тільки профіль його, хлопчаче, здивоване око. І от це око застигло й непорушно, скляно дивиться в порожнечу. Уста зігнуті підковою, пухлі щоки разом з борідкою відвисли.

Швидко повернувшися на стукіт Лесиних дверей, він страшенно ніяковіє, незграбно вклоняється і йде до своєї кімнати.

І ще: Леся по обіді лежить на канапці, вкрившися пледом і згорнувшися бубликом. Лежить довго, без найменшого гомону й руху. Він часом ходить у себе. І раптом — не то вибух чудного кашлю, не то ридання. Лише на один момент. Може, і справді, то кашель був, але Леся чогось уся завмирає від нього.

— Потім, знаєте що, голубонько... Вибачте, що я втручаюся не в свою компетенцію. Але мені здається, що цей кат не без сентиментальности, не зважаючи на свій зацькований вигляд. Ви помітили, як він любить музику? А Свистун мені казав, що він так співає українських пісень, що Тутанхамон заплакав би, коли б при ньому заспівав. Так от, я радив би вам колинебудь заспівати, ви ж так знаменито співаєте українських пісень, що, десь, не гірше за нього. На щастя, Сонька не вміє. Бо я знаю типів, що за українські пісні женилися з кафе-шантанними дівчатами. Занадто дорога, на мою думку, ціна за українські пісні, але що ти зробиш з такими людьми.

І знову Леся вночі, коли спить пансіон і ввесь квартал, коли у вікно відсівається сяйво з-над Парижу, затишно-затишно підгортає під себе ноги, робить "хатку" під ковдрою й починає вимітати все сміття з гаю.

І з кожним днем хазяйці пансіону та покоївкам все більше й більше подобається пані Антонюк. Спочатку така поважна, аж сувора була, такою здавалася сухою та замороженою. А тепер, просто на очах міняється, як відтає: така мила, уважна, привітна. Чи забалакати до кого, чи допомогти, чи розважити та потішити. І все з промінястою фіолетовою посмішкою очей, з легесеньким гумором. Отак, як не знаєш добре людини, можеш помилитися.

Та не тільки хазяйка пансіону, але й Наум Абрамович не може надивуватися та намилуватися. Алеж дивіться, яка чудова з неї актриса! Просто впізнати неможливо! Ніколи ж тобі тепер, навіть наодинці з нею, ні одного того брутального слова, що раніше. Курити кинула. Про ресторани та кабаре навіть не згадує. І чи то схудла, чи, навпаки, поповнішала, чи якось уся підібралася, не розбереш, але факт, що стала ще краща, якась ясніша, ніжніша, тепліша. Та до такої міри мистецька гра, що й не розшолопаєш, де гра, а де щирість.

— Дорогусенька, та ви дійсно стаєте свята! У вас хутко закохається ввесь пансіон. Ви дивіться: білорус уже дивиться на вас з таким ніжним сумом, що от-от стане навколішки перед вами при всіх. Італієць уже зовсім "засаха-рився", як конфітура. Шведи очей не зводять, як з ікони. Боже мій, що ви робите, Ольго Іванівно? А мені, ви думаєте, легко? Бодай тому чекістові було так легко дихати, як мені дозволити навіть дивитися на вас.

Леся лукаво, весняно проміниться пухнастими віями.

— Бо я закохалася в італійця, Науме Абрамовичу! От що! А що він засахарився, так не біда: я його переварю, і буде чудова конфітура.

Наум Абрамович зідхає.

— Швидше б засахарювався Гунявий. Ми б його добре переварили. Та й конфітурка з нього краща була б. Та от тільки він один, знаєте, щось... якось... Гм!.. Неначе він ще більше боїться вас, чи що? Га? Як ви помічаєте?

Але Леся на це не відповідає.

— Все буде добре, Науме Абрамовичу! Побачите. Чи, може, не вірите мені?

Наум Абрамович аж жахається.

— Ольго Іванівно! Дорогусенька! Оце! Та коли вам треба, на ваше розуміння, повісити мене, будь ласка! От таке сказали! Та я вже, знаєте, віллу собі в Отей виглядаю, такий я певний, що він у нас у руках.

— Та не тільки виглядайте, а завдаток уже давайте!

— Можна? Завтра ж даю! Дозвольте за ваші милі слова поцілувати дорогоцінну ручку!

А вночі Леся вільно ходить по гаю і з ніжною тугою чепурить його.

Ніяких мук сумління в нього, розуміється, немає. Ніяких думок про самогубство теж. Він просто страждає від того, що не може, не має права одверто кохати її. Того і, дійсно, немов би ще більш несміливий з нею, того й був той вираз страждання там біля вікна, і те ридання, і стояння на мостах. Але від того ж і любов до музики та співу. Він через те й не ревнує, коли білорус чи італієць вечорами "сахаряться" біля неї. Сам і не підходить ніколи, вдає навіть, що захоплений Сонькою. А що не любить розмов про більшовиків і чекістів, то що ж тут дивного? Та нехай знайде свого товариша, нехай виконає своє завдання, от тоді все-все розв'яжеться.