Вона раптом зупинилась; ридання душили її. Долина в сліпучому світлі полудня була пустинна й німа. Тільки коники різко й протяжно сюрчали в жовтій рідкій траві обабіч дороги.
— Посидьте трохи, — сказав їй д'Апреваль.
Він одвів її на край придорожньої канави, і вона у знемозі опустилась на землю, затуливши обличчя руками, її сиве волосся, завите в кучері по обидва боки обличчя, розпустилось; вона плакала, серце її розривалось від глибокої скорботи.
Він стояв перед нею, стривожений, не знаючи, що сказати. Він бурмотів:
— Ну, будьте мужні.
Вона підвелась.
— Так, у мене вистачить мужності.
І, витираючи очі, вона рушила далі старечою нерівною ходою.
Трохи далі дорога вела через гайок, серед якого притулилось кілька будиночків. Чути було розмірені й дзвінкі удари ковальського молота об ковадло.
Незабаром вони побачили праворуч від дороги візок перед якоюсь низькою будівлею; далі, під повіткою, двоє чоловіків підковували коня.
Пан д'Апреваль підійшов до них.
— Де тут ферма П'єра Бенедікта? — гукнув він.
Один з чоловіків відповів:
— Зверніть ліворуч, якраз проти маленького кафе, а потім ідіть прямо, третій двір від ферми Поре. Біля паркана — ялинка. Не помилитесь.
Вони повернули ліворуч. Жінка тепер насилу йшла, ноги їй підломлювались, серце билося так, що вона задихалась.
На кожному кроці вона шепотіла, як молитву:
— Боже мій! О боже мій!
Страшне хвилювання перехопило їй дух, і вона поточилась, наче їй підтяли ноги.
Пан д'Апреваль, схвильований, трохи блідий сказав їй різко:
— Якщо ви не зумієте опанувати себе як слід, ви одразу зрадите себе. Постарайтесь тримати себе в руках. Вона пробурмотіла:
— Де знайти сили? Це ж мій син! Я побачу зараз свого сина!
Вони йшли вузькою сільською дорогою, між дворами ферм, затіненою подвійним рядом буків, що росли вздовж канав.
І раптом вони опинились перед дерев'яним парканом, біля якого росла молода ялинка.
— Тут, — сказав він.
Вона враз зупинилась і глянула.
В глибині просторого двора, обсадженого яблунями, виднів-ся невеличкий будиночок під соломою, а проти нього — стайня, клуня, хлів, курник. Під повіткою, критою шифером, — віз, біда, кабріолет. Четверо телят щипали свіжу зелену траву в холодку під деревами. Чорні кури блукали по всіх кутках подвір'я.
Ні звуку. Двері будинку стояли відчинені, але нікого не було видно.
Вони зайшли на подвір'я. В ту ж мить чорний пес виліз з перекинутої бочки під великою грушею і почав люто гавкати.
Біля входу, вздовж стіни будинку, чотири вулики на дощаних підставках вишикували в ряд свої солом'яні дашки. Пан д'Апреваль підійшов до будинку й гукнув:
— Є тут хто?
На порозі з'явилась дівчинка років десяти в сорочці й шерстяній спідничці, з босими брудними ногами, несмілива й похмура на вигляд. Вона стала на дверях, наче обороняючи вхід.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Батько дома?
— Ні.
— Де він?
— Не знаю.
— А мама?
— Пішла корів доїти.
— Скоро вона прийде?
— Не знаю.
Стара пані, наче злякавшись, що її силоміць потягнуть звідси, поквапливо промовила:
— Я не піду, поки не побачу його.
— Ми почекаємо, люба моя.
Обернувшись, вони побачили селянку, що йшла до дому, несучи дві бляшані, очевидно важкі дійниці, по яких раз у раз пробігали сліпучі відблиски сонця.
Жінка припадала на праву ногу, груди її були обтягнуті коричневою фуфайкою, вицвілою, вимоченою дощами, поруділою від літнього сонця; вона була схожа на бідну наймичку, нужденну й неохайну.
— Ось і мама, — сказала дівчинка.
Дійшовши до будинку, селянка оглянулась на чужих людей непривітно й підозріливо і ввійшла в дім, наче й не бачила їх.
Вона здавалась старою, з худим, жовтим, висохлим, наче дерев'яним обличчям, яке часто можна побачити в селянок.
Пан д'Апреваль гукнув до неї:
— Слухайте, хазяйко, ми зайшли попросити вас продати нам дві склянки молока.
Поставивши відра, вона вийшла на поріг і буркнула:
— Я молока не продаю.
— Бачите, нам дуже хочеться пити. Ця пані немолода і дуже стомилась. Чи не можна у вас дістати чого-небудь напитись?
Селянка дивилась на них насторожено й похмуро. Нарешті вона погодилась:
— Ну, гаразд, раз ви вже прийшли, я вам дам молока, — сказала вона.
І зникла в домі.
Дівчинка винесла з кімнати два стільці і поставила під яблунею; слідом за нею вийшла мати і подала відвідувачам дві чашки пінистого молока.
Сама вона спинилась коло них, наче хотіла простежити за ними і розгадати, що в них на думці.
— Ви з Фекана? — спитала вона.
Пан д'Апреваль відповів:
— Так, ми приїхали на літо до Фекана.
Помовчавши, він додав:
— Ви не могли б нам продавати щотижня курчат?
Селянка завагалась, потім відповіла:
— Що ж, це можна. Вам маленьких курчат треба?
— Так, маленьких.
— А почому ви купуєте курчат на базарі?
Д'Апреваль не знав і звернувся до своєї подруги:
— Люба, почому ви купуєте курчат, маленьких курчат?
Вона пробурмотіла з повними сліз очима:
— По чотири франки і по чотири п'ятдесят.
Хазяйка скоса здивовано глянула на неї, потім спитала:
— Хвора вона, чи що — ця пані? Чого вона плаче?
Він не знав, що відповісти, і промовив, затинаючись:
— Ні... ні... але вона... вона по дорозі загубила годинник, гарний годинник, і їй дуже шкода його. Якщо хтось знайде його, сповістіть нас.
Тітка Бенедікт нічого не відповіла, вирішивши, що тут справа нечиста.
Раптом вона сказала:
— Ось мій хазяїн.
Тільки вона помітила, як він увійшов, бо стояла лицем до хвіртки.
Д'Апреваль здригнувся, пані де-Кадур мало не впала, рвучко повернувшись на стільці.
За десять кроків від них чоловік вів на налигачі корову, зігнувшись удвоє і важко дихаючи.
Не звертаючи уваги на сторонніх, він вилаявся:
— А бодай тобі, шкапа клята!
Він попрямував до хліва і зник у ньому.
Сльози на очах старої пані вмить висохли; вона розгубилась, застигла, оніміла. Син! Це її син!
Д'Апреваль, якого боляче вразила та сама думка, вимовив тремтячим голосом:
— Це і є пан Бенедікт?
Хазяйка насторожилась:
— А хто вам сказав, як його звуть? Пан д'Апреваль відповів:
— Коваль на перехресті коло шляху.
І всі замовкли, втупивши очі в розчинені двері хліва, що зяяли в стіні чорною дірою. Всередині нічого не було видно, але звідти чути було неясні звуки, кроки, тупотіння, приглушене соломою, розкиданою долі.