Якби на все це, кажу, і на тому подібне можновладці зважили (а вони зробили б це, якби були розумними!), то ні сон, ні їжа їх не вдовольняли б. Та нині, передоручивши всі свої клопоти богам, вони живуть, завдяки мені, безтурботно. А щоб не псувати собі доброго настрою, пускають до себе лише тих людей, які вміють говорити їм приємне.
Можновладці переконані, що чесно виконують обов'язки, якщо бавлять час на полюванні, розводять породистих коней, продають заради власного збагачення посади [81] й чини та вишукують щодня нові способи, як відняти гроші у громадян і покласти їх до власної кишені. Це робиться, звичайно, не інакше, як під доброчинним виглядом, так щоб навіть найнесправедливіше діло здавалося справедливим. Для того ж, щоб прихилити душу "рідного" народу до себе, не шкодують вони улесливих слів.
Уявіть собі тепер можновладця — невігласа в законах, майже ворога суспільного блага; державця, що піклується лише про власні зручності, цілком поглинутого втіхами, ненависника наук, свободи і правди; правителя, що найменше думає про благо республіки і до всього підходить з міркою свого куцого розуму та власної вигоди. Повісьте на цього дивогляда золотий ланцюжок — ознаку гармонійного поєднання всіх доблестей; насадіть на його голову прикрашену коштовностями корону, яка також повинна нагадувати, що її носій відрізняється від інших доброчинністю й геройством; дайте йому, крім того, скипетр — символ справедливості й непідкупності; одягніть, нарешті, в багряницю — ознаку виняткової прихильності до батьківщини!
Якщо усі ці відзнаки гідності можновладець зіставить із своїм негідним способом життя, то напевно посоромиться своїх оздоб і почне побоюватися, щоб якийсь дотепник часом не покепкував над ним і не висміяв увесь цей трагікомічний культ.
Глупота придворних.
Чи варто говорити про придворних вельмож?
Адже немає нічого підлішого, продажнішого, мерзеннішого, ганебнішого за них, а тим часом вони хочуть бути першими у всіх справах. В одному вони, безумовно, "скромні": вдовольняються тим, що носять на своєму тілі золото, перли, пурпур та інші зовнішні ознаки мудрості й доблесті, а піклуватись про ці якості полишають іншим.
Вельможі вважають себе досить щасливими, коли можуть називати короля своїм паном і при всякій нагоді звертатись до нього пишними словами, наприклад: "ваша величність", "ваша вельможність". їхнє плазування при цьому не знає меж. Безсоромність і підлабузництво — ось ті дві якості, притаманні справжнім вельможам і придворним.
Далі. Якщо ближче до них приглянешся, то побачиш, безумовно, [82]
"ледачих і незграбних феаків, женихів Пенелопи..."
(1) Еразм натякає, очевидно, на рядки з віршів Горація, де останній себе і своїх друзів називає "женихами Пенелопи". Див. Горацій. "Послання", І, 2, 28-31.
Подальші слова краще за мене підкаже вам Ехо-луна.
Сплять вельможі до самого обіду. Щойно проснуться — ще й очей не продеруть, — як найнятий священик тут-таки, біля постелі, править їм службу. Потім — снідають. Ледве скінчивши сніданок, приступають до обіду. Після цього починаються ігри в кості, в шашки, а далі: блазні, дурники, шльондри, утіхи й забавки. У перервах також — раз чи й два — випивання й закушування. Потім знову за стіл — вечеряти, де, клянусь Юпітером, п'ють не один раз. Ось так в безтурботності й веселощах проходять години, дні, місяці, роки, сторіччя.
Для мене велика насолода спостерігати за їхніми самовдоволеними пиками. Ось молода німфа уявляє себе майже богинею лише тому, що за нею тягнеться довший, ніж у інших, хвіст; ось якийсь молодик ліктями прокладає собі шлях, протискуючись, щоб бути якнайближче до Юпітера. Кожен із цих людей тим більше сам собі подобається, чим важчий носить на шиї ланцюг, який свідчить, на їхню думку, про багатство, а як на мене, — лише про тілесну силу свого власника.
Єпископи дурні.
Папам, кардиналам та єпископам розкіш до вподоби не менше, ніж державцям, а часом і дужче. Нікому з них на думку не спадало, що білосніжне льняне вбрання є свідченням безпорочного життя. Ніхто й гадки не має, що дворога митра з вузлом на маківці означає виняткове знання Старого й Нового завіту. А кому відомо, що руки в рукавичках засвідчують чистоту здійснюваного таїнства непричетності до земних справ, що єпископський посох — символ найретельнішої турботи про паству; що носіння хреста — то ознака перемоги над усіма людськими пристрастями? Якби хтось замислився над цим і їм подібними алегоричними значеннями, то його життя сповнилося б клопотом і сумом.
Єпископи, не без моєї, звичайно, ласки, обрали кращий шлях: втішаються життям, передоручивши турбуватись про овечок або самому Христу, або чернецькій [83] братії, або своїм намісникам-вікаріям. І ніхто не замислюється над самим словом "єпископ", яке означає працю, турботу, пильнування! Єпископи ж, якщо й пильнують за чимось у світі, так це за накопиченням грошей. Тут-таки вони пильнують добре!
Кардинали дурні.
Якби й кардинали, в свою чергу, зміркували, що коли заступили місце апостолів, то й жити мусять, як ті! Якби ж усвідомили, що вони не власники духовних дарів, а лише тимчасові управителі, яким рано чи пізно доведеться давати найретельніший звіт про своє життя! Якби вони, зрештою, хоч трохи замислились над значенням окремих частин свого вбрання, то, може, й збагнули б, що спідня білизна означає ніщо інше, як найвищу й виняткову непорочність життя, а пурпурова мантія є символом найжагучішої любові до бога.
Мантія кардинала така широка, що коли їде він верхи, то вкриває вона не тільки вершника, але й ослицю, а могла б укрити й верблюда! Ця мантія означає всеосяжність християнської любові; про прагнення допомагати ближньому повчанням, умовлянням, направою, викриванням, переконанням; про бажання мирити супротивників та протидіяти нечестивим державцям, ба навіть проливати власну кров за християнську паству, — не кажучи вже про готовність пожертвувати нажитим багатством.
Але навіщо взагалі багатство тим, хто заступив місце убогих апостолів? Якби кардинали добре зважили все це, вони, кажу, або не прагнули б до збагачення, відмовилися б від нього з великою радістю, або вели б життя, сповнене важкої праці й турботливості, — так само, як колись апостоли.