Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:
— Мене, бабо, люди засміють!
Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.
Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.
А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:
— Нащо він тобі здався?
Треба — кажу. А Григорій каже:
— Мене самого тепер не пускають і на поріг.
І мало не плаче. Каже мені:
— Я знаю, чого ти хочеш.
Кажу — чого?
Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.
Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!
А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.
Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:
— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.
Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:
— Я скоро стану веліїм жупаном.
Каже: то й що?
Кажу: допоможи мені й мому батькові.
— Чим?
— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.
Він питає:
— Як же ти хочеш оддячити мені?
А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.
— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.
Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?
Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:
— Може виказати.
Претич усе чисто чув.
Кажу: хай виказує.
Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?
Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.
А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:
— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.
А він мені одказує:
— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...
В літо 1398-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 19-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 404-е,
а по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варягом Ольгам 4-е,
а від народження грецького бога Христа 886-е.
Нічого не було.
В літо 887-е. Помер Василій-цар, прозваний Македонянином, і сіли на столі батьковому Леон і Олександр.
В літо 888-е. Гукнув великий князь булгарський Борис обох синів своїх, так до Владимира й Симеона кажучи: "Оце вже помер грецький цар, мій заклятий ворог Василій Македонянин, тепер піду в монастир, маю-бо гріх на душі великий. Як скорив мене давнішній цар Михаїл, то мусив я зректися віри наших дідів і прийняти Христову віру, а мій брат і ваш дядько Радомир не прийняв її, й була межи нами рать велія, і многі його боляри та багаїни[23] полягли, я ж убив брата своєю рукою. Тепер я вже став старий, а кревний гріх не дає мені спокою. Піду замолювати його в монастир".
І віддав Борис великокняжу булаву синові старшому Владимиру, й натяг волосяницю та пішов у монастир.
В літо 889-е. Голод був на всій Руській землі, забирав-бо Ольг усе збіжжя на полянах і сіверянах, ішов-бо Ольг уперше в дань, і коли полянські та сіверські городи йому давали, він удруге йшов. І тільки Деревня земля перестала давати Ольгові, й була межи ними рать.
В літо 890-е. Вродивсь Ольгові син, і назвав Ольг сина Асмусом — в ім'я батька свого.
В літо 891-е. Ративсь Ольг на Деревній землі, й не змогли деревлян варяги, й пішли усп'ять.
В літо 892-е. Нічого не було.
В літо 893-є. Зібрав великий князь булгарський Владимир боїлів[24] та багаїнів і сказав: "Нелюба мені ця віра грецька, що прирівняла вас до слов'янських князів та бояр. Хочу вигнати з Булгарської землі священиків та єпископів, щоб усе стало як колись. Поборімося за дідню віру!"
Й підняли боїли та багаїни воїв-булгар, і почалася рать межи ними й слов'янськими князями та жупанами.
Й почув про це Борис, і вийшов з монастиря та взяв меч у руки, й велика січа під Плесковом-городом була, і переміг Борис боїлів та багаїнів, а сина свого Владимира закував. На великокняжому ж столі посадив молодшого сина Симеона. І княжив вісімнадцятилітній Симеон.
В літо 894-е. Нічого не було.
В літо 895-е. Була межи Ольгом та Нискином рать, і побігли Деревляни, й зачинилися в городах своїх, і кріпко боролися з Іскоростеня та Вручого.
В те ж літо була межи ними друга рать. Побігли варяги і гнали їх деревляни до передільного Ірпня.
В літо 896-е. Нічого не було.
В літо 897-е. Заратилися феєделем угорський Алмош та печенізький хан. І сказав хан Алмошеві: "Не паси коней на Дінці!" Одказав Алмош ханові: "Либедія — дідня угорська земля, тут пасли коней батько і його батько, куди подамся з дідньої землі!" Сказав хан до Алмоша: "Не дає мені пасти коня хазарський хакан. Хакан могутній, не сила мені впиратися хазарським полкам, піду на твоїх угрів!"