— Було б і для тебе взяти яку свитку. Чому не нагадав?
А він махає руками та відмагається: холопові, мовляв, дрантя до лиця.
Сміємося.
Отак просміялись три дні, а там дивимося — вже й Любеч. І тоді мене вдруге посів страх. Чого, думаю, стара якось не так дивилася на мене, як виряджала сюди? Чи не з батьком що приключилося?
Упускають нас до воріт, сторожа вже мене знала, а я ще ж у всьому десятницькому та при мечі, а ще ж без Каніцара та дідулфоста.
Покинули ми двоколку на сторожів, іду до порубу під хоромом, Борис несе за мною міх. А гридень коло хорому каже:
— Ти чого?
Кажу — до деревлянського велійного жупана Маломира. Я, кажу, його син.
— Ніякого жупана, — каже, — тут немає.
Я так і похолов. Не дурно ж, думаю собі, стара дивилась на мене по-лисячому. А гридень натішився з моїх страхів і рече:
— Деревлянський тать сидить у засіці.
Біжимо з Борисом назад до воріт. Кажу до сторожа: так і так, мовляв, десь тутки в засіках сидить мій батько, деревлянський жупан.
А цей також регоче. Він же мене добре знав, міг би ще тоді сказати, як ми з Борисом уїхали до воріт, а, бач, змовчав, паскудник. Ну, думаю, пожди, пожди, невже ж моє слово до Дажбога не дійде? Тоді я вже вам геть за все...
Аж тут посадник. Каже сторожеві: пропусти. Лише заглянув до міха й витрусив усеньке: чи нема ножа.
Засіка була в самій брамі. Піднімаюся за сторожем і не вірю своїм очам: засіка — це вже не той пліснявий поруб під хоромом, тут навіть віконце є. Малесеньке та вузеньке, а віконце. Під ним твій дідо сидить.
Я аж тут його добре роздивився, бо в порубі під хоромом була ніч, а при свічці хіба все побачиш!
Який він був страшний... За всі ж ці роки жодного разу не митий, шкіра на ньому таким лепом обросла, що й не видно нічого: суцільний чорний корж, тільки клаптями шолудиться. Ну, а вже чуприна та борода — оттакенна сіра куделя. Мені просто дух перейняло, стою й глипаю, а батько дивиться і рече:
— Тута вже як на волі. Онде й небо виджу з вікна, й сухо, я тут наче народився на світ...
Мене аж у млість кинуло. Не втримався я й кажу:
— Коли ви тепер такі щасливі, то смійтеся чи ще щось таке чиніть!
Тоді він притих і каже:
— Крізь зціплені зуби не висолопиш язика...
Ніяково стало мені за мою невитримку, збагнув я тоді, що батько не хотів мене засмучувати, через те й хвалився своїм "новим життям".
Розповів я йому про себе та про твою мамку, а він довго не озивався, тоді каже мені такі слова:
— Стережися не тієї зміюки, що сичить, а тієї, що мовчить.
Я запам'ятав це батькове слово.
До Києва ми з Борисом їхали в товарі якогось хазарського купця — з товаришами безпечніше й наче веселіше. А в Києві новина, сольство од папи римського та Оттона, він тоді ще був не імператором, а королем. Я б, може, й не вельми зважив: ну, сли — то й хай собі жиють, яке холопові до них діло, в холопа своїх клопотів хоч гатку гати. Але мене насторожив отець Григорій.
То, бувало, повагом отак походжає княжим двором, або заглядає в кожну чиньбу чи службу, або сидить на теремі коло князів, або щось по-якомусь туркоче до старої чи разом з нею йде до божниці на Лисій горі. А це дивлюся й не впізнаю отця Григорія. Ховається від усіх, а сидить уже не в Ольжиному хоромі, як сидів, а по чужих клітях.
Одного дня прибився до мене: нахмарений такий, питаю, що там у хоромі. Він зуперша мовчав, а тоді каже:
— Там тепер Оттонові сли.
— Ото, — кажу, — диво!
А він знову за своє:
— Там і папський єпископ. — Я й це знав, а отець пресвітер заходився пояснювати: — Єпископ Адальберт хоче охрестити стару. — Він уперше назвав Ольгу "старою".
Я сміюся, кажу:
— Вона ж наче хрестата?
— Адальберт хоче перевести її в римський обряд.
Я ще тоді не мав і гадки, що то за такий "римський обряд", кажу, ви ж усі вірите в Христоса, а він:
— Це правда, що в Христа, але вони вірять неправильно.
Кажу: а як?
Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:
— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.
Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.
Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.
Отець Григорій пізніше мені сказав:
— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.
— Коли? — кажу,
— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.
— А чого, — питаю, — вона сподівалася?
— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.
Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:
— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.
— Як це, — кажу, — "прилучені до лику святих"? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?
Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.
— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.
Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.
— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.
— Просить плати?
— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.
А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.