За Вовком, динарський тип превалював на всій території України; за Раковським—Руденком, він поширений по всій території України, але превалює тільки на півдні. Південна смуга України — ось та територія, де динарський тип переважає над іншими. "Відсоток представників цього типу збільшується постійно, доступаючись від півночі до полудня так, що в першій, північній полосі він виносить більше як 1/3, в другій, середній, більше як 2/5, в третій, південній, більше як 1/2 всього населення" (ст. 211).
Поруч з цим динарським типом великорослих або вищесереднього зросту темних та мішаних брахіцефалів, Ів. Раковський — С. Руденко виділяють ще інший тип брахіцефалів малого зросту з темним або мішаним забарвленням очей та волосся. "Другим сильно заступленим типом є, — пишуть Раковський— Руденко, — альпійський тип 15, що виносить пересічно 22 %" (ст. 218). Цей "альпійський тип в своїй чистій відміні виступає однаково часто на цілому просторі України, мішана відміна цього типу заступлена найчастіше в середній полосі, що безпосередньо злучається з альпійсько-судетськими краями; найбільше заступлений цей тип в південній полосі. Загалом представники цього расового типу займають одну п'яту частину населення в середній полосі" (ст. 211).
Вовк слідом за Амі (Намі), як це згадувалося вище, об'єднував українців разом з південними слов'янами (сербами, хорватами) та чехами й словаками в одну расову динарську групу (темнооких і темноволосих брахіцефалів високого зросту). Дальші дослідники (Матіцка та інші) виділили чехів і словаків з цієї групи і зарахували їх до альпійського расового типу (темний, круглоголовий, малого зросту). Продовжуючи розвивати цю думку, російський вчений-антрополог Чепурковський, в свою чергу, відніс українців також до альпійської раси. Проти цього твердження повстав, однак, Б. Матюшенко. В згадуваній уже статті "Антропологічні ознаки українського народу" (1930) Матюшенко писав: "Треба зазначити, що це твердження не погоджується з даними самого Чепурковського, бо він в багатьох працях підкреслює, крім брахіцефалії та темного забарвлення, високий зріст українців в порівнянні з росіянами і білорусами, тоді ж як альпійська раса характеризується малим зростом. Але, — продовжує автор, — елементів альпійського типу серед нашого населення є чимало, і тому думка Чепурковського почасти вірна, а посередньо вона дає підтримку погляду, висловленому Раковським та Руденком про динарсько-альпійський характер українців" (ст. 249).
Раковський—Руденко зайняли, таким чином, передню лінію між поглядами Вовка—Амі, з одного боку, та Чепурковського — з другого. Вони сполучила обидва ці погляди і відповідно до цього висунул" тезу про своєрідний альпо-адріятицький тип як властиво український. "Оба антропологічні типи: адрія-тицький і альпійський, так дуже злучені численними перехідними постатями, що, — пишуть загадані дослідники, — можемо тут злучити їх в один спільний "альпо-адріятицький" антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав "українським" типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатися з українським народом, відразу кидається в вічі" (ст. 211).
Отже, за характеристикою Раковського—Руденка, український тип є не чисто адріятицький (динарський), змішаний альпо-адріятицький. Саме відносно до цього вони й пишуть: після зв'язі між обома згаданими типами і особливий "мішаний" характер обох згаданих типів дозволяє нам злучити оба згадані типи в один спільний "український тип", "динар-ного", як каже Геддон, характеру, що пересічно виносить 66,5 % цілого населення (ст. 218).
Вовк говорив про динарців, Раковський—Руденко, в відміну від нього, кажуть про динаридів. "На тій основі, — зазначують останні, — дається удержати погляд нашого великого учителя, Федора Вовка, в такому дещо зміненому вигляді: український нарід є особливою відміною динаридів альпо-адріятицького характеру, яку можна назвати осібним "українським" антропологічним типом" (ст. 213).
Щодо інших расових типів, то пересічний відсоток цих типів Раковський—Руденко визначають як незначний, а саме східноєвропейського темного, до-ліхоцефального, малого типу до 2 %; східноєвропейського, ясного, доліхоцефального, малого до 1 %, разом цього типу 3 %; північно-європейського, або нордійського, ясного, доліхоцефального, високого до 1 %; атланто-середземноморського, темного, мезоце-фального, високого 5%; валдайського, або сарматського, високого, доліхоцефального, ясного 2 %, а найрізноманітніших мішанців і слідів інших антропологічних типів до 24 % цілого населення України (ст. 213).
Працю Раковського—Руденка Б. Матюшенко оцінює як єдину, що розвиває думки Вовка, і взагалі єдину працю українських антропологів на цю тему за останній час (ст. 249).
Наступні дослідники пішли шляхами Раковсько-го—Руденка, взявши за основу їх тезу про мішаний антропологічний склад українського народу. Так, Р. Єндик в брошурі, виданій "Просвітою", та в статті "Антропологія українців", вміщеній у збірнику "Географія українських і сумежних земель" (Львів, 1938, том 1, ст. 327—334), каже про чотири раси в расовій структурі українського народу, а саме про наявність раси нордійської ("прикметою нордійської раси е ясна пігментація; обличчя продовгувате і вузьке, ріст високий, стан гнучкий, голова довга"), середземноморської ("темна пігментація, ніс м'язистий, але рівний, череп довший від черепа нордійців, зріст низький"), арменоїдної'6 ("дуже темна пігментація, ніс великий, луковато вигнутий, череп дуже округлий, тулуб довгий, ріст вищий за середній"), таляпо-ноїдної ("низький зріст, коротка кругла голова, короткий широкий ніс з плескатою насадою і кирпатим передніссям серед широкого круглого обличчя, шкіра жовта, волосся їжасте і тверде, очі темні, повіки укладені скісно" (ст. 328—332).
Проф. Кузеля ("Гандбух дер Україно", 1941) розчленовує український народ і територію України на три расові області: північну, середню і південну, як це робили, починаючи з Вовка, й усі наступні антропологи. Але тоді, як, скажімо, Вовк, характеризуючи північну смугу як периферійну, говорив про домішку тут сусідських народів, проф. Кузеля подає змінену характеристику і вказує на "значну участь чисто північного елементу". "Українці цієї зони, в якій наявні також елементи Середземні та субляпоноїдні, репрезентують ясний тип і є суббрафіцефіли" (ст.41). В характеристиці середньої та південної смуги проф. Кузеля, подібно до Раковського—Руденка, каже про перевагу динарського елементу в середній смузі, а південну визначає як "властивий домен динарського типу", вказуючи, за Вовком, на <значну пдібність" українців до південних слов'ян (ст. 41). Отже, на сьогодні українська антропологічна наука виразно ствердила такі провідні тези: