— Ага, — сказав я.
— Досить цікаве у вас життя.
— Навпаки, було досі нудним. І таким же буде в майбутньому. Та це не означає, що воно мені не подобається. Одним словом, немає іншої ради, як змиритися з ним.
Я глянув на годинник. Минала дев'ята хвилина двадцять секунд.
— Однак досі ви сказали не все, що могли б сказати, правда?
Протягом хвилини я поглядав на власні руки, що лежали на столі.
— Ясна річ, не все. Бо хіба за десять хвилин можна розповісти все про навіть найнудніше життя?
— Можна сказати свою думку?
— Будь ласка.
— Щоразу, коли я з кимсь зустрічаюся вперше, я даю йому десять хвилин для розповіді про себе. А потім оцінюю співрозмовника з точки зору, протилежної до щойно почутого від нього. Як ви гадаєте: я помиляюся?
— Ні, — відповів я, хитнувши заперечливо головою. — Я думаю, мабуть, твій метод правильний.
Підійшли офіціанти: один розставив нові тарілки, другий наклав у них порції першої страви, а третій полив їх соусом.
— Застосувавши цей метод до вас, я дійшла ось до якого висновку… — сказала вона, встромляючи ножа в мус з морського язика. — Тобто що ваше життя не нудне і нудного життя ви собі не шукаєте. Я помиляюсь?
— Можливо, ти маєш рацію. Можливо, моє життя не нудне і нудного життя я собі не шукаю. Однак результат один. У будь-якому разі я вже його досяг. Усі люди намагаються втекти від нудьги, а я — зануритись у неї, тобто ніби піти проти потоку людей у годину пік. А тому я не нарікаю на те, що моє життя стало нудним. Настільки нудним, що моя дружина залишила мене.
— З цієї причини ви розійшлися?
— Як я вже раніше казав, цього не можна пояснити кількома словами. Це щось таке, чого стосується такий вираз Ніцше: "Навіть боги опускають свої прапори перед нудьгою".
Ми далі повільно їли подані страви. Вона попросила ще одну порцію соусу, а я — хліба. Увесь цей час кожен з нас думав про своє. Потім тарілки було прибрано і нам подали шербет з чорницями, а коли принесли каву "експрес", я запалив сигарету. Дим від неї, хвилину покружлявши в повітрі, зник у нутрощах безшумної вентиляційної системи. За кількома столами з'явилися відвідувачі. З гучномовців над головою лилася музика Моцартового концерту.
— Якщо можна, я хотів би ще трохи розпитати про твої вуха, — сказав я.
— Ви хочете запитати, чи мої вуха мають особливу силу?
Я кивнув головою.
— Я воліла б, щоб ви на собі все перевірили, — сказала вона. — Бо хоч би що я вам розповіла, воно буде неповним і навіть може здатися вам непотрібним.
Я вдруге кивнув головою.
— Я можу показати вам свої вуха, — сказала вона, допивши каву. — Однак я не певна, чи справді це піде вам на користь. Може статися, що ви навіть пожалкуєте.
— Чому?
— Ваша нудьга може виявитися не такою непохитною, як ви вважаєте.
— Ну що ж, доведеться спробувати, — сказав я.
Вона простягла через стіл свою руку й поклала на мою.
— І ще одне: впродовж деякого часу — скажімо, кількох місяців — будьте поряд зі мною. Згодні?
— Згоден.
Вона вийняла з торбинки чорну стрічку. Тримаючи її між губами, обома руками згорнула ззаду волосся у жмут і спритно перев'язала його.
— Ну то як?
Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі. Голоси відвідувачів і стукіт тарілок спочатку стишились, а потім знову повернули собі початкову силу. Я чув плюскіт хвиль і пригадував запах давно забутого вечора. Але все це було лише невеликою частиною відчуттів, що наринули на мене протягом цих кількох сотих секунди.
— Неймовірно! — видушив із себе я. — Здається, наче ти зовсім інша людина.
— Саме так, — сказала вона.
2. Про розблокування вух
— Саме так, — сказала вона.
Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об'єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.
— Ти незвичайна! — сказав я, нарешті віддихавшись.
— Я знаю, — відповіла вона. — Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.
Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.
Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.
— Я хочу з вами переспати, — сказала вона.
І ми переспали.
3. Про розблокування вух (продовження)
Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.
— Здається, ще не настала пора відкривати вуха, — сказала вона. — Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.
— Я не заперечую, — погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.
Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов'язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.
— Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? — спитав я її одного разу.
— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.
— А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?
— Обов'язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов'язку — теж непогана справа.
— Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?
— Ага.
— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?
Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.
— Я бачу, ви нічого не розумієте.
Справді, я багато чого зовсім не розумів.
Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.