— Як вештатиметеся по лісу, на ведмедя набредете, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо в цих місцях один такий блукає — учора пополудні ми сліди бачили. Якщо вже кортить гуляти, то причепіть собі збоку дзвіночок, як ми…
Чоловік-Вівця теленькнув дзвоником, причепленим англійською шпилькою на стегні до шкури.
— Я тебе шукав, — зітхнувши, відповів я.
— Знаємо, — сказав Чоловік-Вівця. — Бачили, що шукаєш.
— Ну, чого ж тоді голосу не подав?
— Та ми думали, що ти сам хочеш нас віднайти. Через те й мовчали.
Чоловік-Вівця вийняв з нарукавної кишені сигарету і з насолодою закурив. Я присів поряд з ним.
— Ти десь тут живеш?
— Ага, — відповів Чоловік-Вівця. — Тільки нікому про це не кажи. Ніхто не знає.
— А хіба мій друг про тебе не знає?
Мовчанка.
— Якщо ви друзі з моїм другом, то й ми з тобою друзі, правда?
— Начебто, — обережно сказав Чоловік-Вівця. — Мабуть, що так…
— А якщо ми з тобою друзі, то ти мені не брехатимеш, чи не так?
— Ага, — розгублено погодився Чоловік-Вівця.
— От і розкажи, як друг!
Чоловік-Вівця облизав пересохлі губи.
— Не можемо. Вибач, але так сталося, що ми справді не маємо права розповідати.
— Хтось заборонив?
Чоловік-Вівця замовк, наче замкнувшись у своїй шкаралупі. І тільки вітер свистів між голими деревами.
— Ніхто нас не почує, — заспокоював я.
Чоловік-Вівця подивився мені в очі.
— Про цю місцевість ти нічого не знаєш, правда?
— Не знаю.
— Ну, так от запам'ятай: вона — незвичайна.
— Але ж недавно ти казав, що ця місцевість прекрасна.
— Для нас! — відповів Чоловік-Вівця. — Бо тільки тут ми можемо жити. Якщо нас звідси виженуть — нам іти більше немає куди.
Чоловік-Вівця замовк. Здавалось, що з нього неможливо витягти жодного слова, і я перевів погляд на парусиновий мішок із хмизом.
— Ось цим ти взимку обігріваєшся?
Чоловік-Вівця мовчки кивнув.
— Та я чогось диму не бачив.
— Ми ще вогню не розпалювали. Як снігу нападає — розпалимо. Але й тоді диму все одно не побачите. Бо ми спалюємо дрова по-особливому!
По цих словах Чоловік-Вівця гордовито усміхнувся.
— А коли починаються снігопади?
Чоловік-Вівця глянув на небо, потім на мене.
— Цього року почнуться раніше, ніж звичайно. Через днів десять абощо.
— І тоді дорога обледеніє, правда?
— Напевне, що так. Ніхто не приїде, ніхто не спуститься з гір. Чудова пора року!
— І давно ти тут живеш?
— Давно, — відповів Чоловік-Вівця. — Дуже давно.
— Чим же ти харчуєшся?
— Білокопитником, папороттю, плодами дерев. Ловимо птахів, рибу і раків.
— І тобі не холодно?
— Зимою таки холоднувато.
— Якщо тобі щось треба, можу поділитися тим, що маю.
— Дякую. Поки що нічого не треба.
Чоловік-Вівця раптом підвівся і рушив доріжкою у бік пасовища. Я поспішив за ним.
— А чому ти заховався тут від людей?
— Якщо скажу — будеш сміятися! — відповів Чоловік-Вівця.
— Чого б це я мав сміятися? — сказав я. Не було жодної причини, щоб сміятися.
— Нікому не скажеш?
— Нікому не скажу.
— Бо не хотіли йти на війну.
Якийсь час ми йшли пліч-о-пліч мовчки. Хоч, правда, врівень з моїм плечем було не його плече, а голова.
— На війну з якою країною? — спитав я.
— Не знаю, — відповів Чоловік-Вівця і відкашлявся. — Та все одно нам не хотілося воювати. Тому живемо, як вівця. А коли так, то звідси не виїжджаємо.
— А народився ти в Дзюнітакі?
— Ага. Тільки нікому про це не кажи.
— Не скажу, — відповів я. — Міста не любиш?
— Того, що внизу?
— Ага.
— Не любимо. Бо в ньому повно військових, — сказав Чоловік-Вівця і ще раз відкашлявся. — А ти звідки?
— З Токіо.
— Про війну чув?
— Ні.
Після того Чоловік-Вівця наче втратив до мене цікавість. До самого пасовища ми з ним ні про що не розмовляли.
— У гості не зайдеш? — спитав я Чоловіка-Вівцю.
— До зими готуюся, — відповів він. — Дуже багато роботи. Якось іншим разом загляну.
— Я хотів би зустрітися з моїм другом, — сказав я. — Є причина, чому я будь-що маю поговорити з ним цього тижня, не пізніше!..
Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Його вуха при цьому метлялися то в один, то в інший бік.
— Вибач, але, як ми вже казали, не можемо нічим допомогти.
— То, може, хоч скажеш йому про це?
— Угу, — відповів він.
— Спасибі, — сказав я.
І ми розійшлися.
— Як збиратимешся до лісу, не забудь причепити собі дзвіночок! — на прощання застеріг Чоловік-Вівця.
Я попрямував до будинку, а Чоловік-Вівця, як і попереднього разу, розтанув між березами на сході. Нас розділило по-зимовому потьмяніле зелене німотне пасовище.
Того дня пополудні я взявся пекти хліб. Книжка під назвою "Як спекти хліб", яку я знайшов у кімнаті Пацюка, була написана у надзвичайно приязному стилі. На її обкладинці красувалася реклама: "Якщо вмієте читати — зможете легко спекти хліб". І, треба сказати, вона виявилася правдивою. Дотримуючись порад у книжці, я справді без особливих зусиль спік добрий хліб. Його духмяний запах плив у повітрі, надаючи атмосфері в будинку затишку й тепла. Та й смак його на перший раз був зовсім непоганий. Пшеничного борошна та дріжджів у кухні виявилося стільки, що принаймні про хліб не треба було б турбуватись, якби раптом довелося тут зимувати. Надовго вистачало б також рису і спагеті.
На вечерю я з'їв хліб, салат та яєчню з шинкою, а на десерт — консервованих персиків.
На сніданок я зварив рису і приготував плов з консервованого лосося, морських водоростей і грибів.
На обід використав сирники з холодильника і міцний чай з молоком.
О третій з'їв морозиво з лісовими горіхами, полите лікером.
Повечеряв куркою, спеченою у духовці, і розчинним супом.
Я знову почав товстіти.
Пополудні десятого дня, оглядаючи книжкові стелажі, я помітив, що одну із старих книжок зовсім недавно хтось начебто читав. Тільки на ній зверху не було пилу, а її спинка ледь-ледь виступала із загального ряду.
Я зняв книжку з полиці й, сівши на диван, почав її перегортати. Книжка мала назву "Генеалогія паназійства" і вийшла у світ під час війни. Папір нікуди не годився — від нього пахло пліснявою. Видана під час війни, а тому за своїм змістом одностороння і непереконлива, вона наводила таку нудьгу, що хотілося позіхати через кожних три сторінки. Однак і в ній де-не-де попадалися замазані цензурою речення. Про події 26 лютого 1936 року не згадувалося жодним словом[28].