— Ой, та саме це мені й подобається! Все це набагато краще, ніж спати з будь-ким, обпалювати вуха фотоспалахом або читати верстку словника імен! Оце вже справжнє життя!
— Ти хочеш сказати, — вигукнув я, — що ти не тонеш і рятівної мотузки не буде?!
— Звичайно! Ми самі знайдемо вівцю. Не такі вже ми нікчеми, щоб цього не зуміти!
"Можливо", — подумав я.
Повернувшись у готель, ми віддалися статевим стосункам. Мені подобається вираз "статеві стосунки", який асоціюється в мене з тими чи іншими, нехай навіть обмеженими можливостями.
Однак і третій, і четвертий день нашого перебування в Саппоро минули у безплідних розшуках. Ми прокидалися о восьмій, снідали, розставалися на цілий день, за вечерею обмінювалися добутою інформацією, а, повернувшись у готель, віддавалися коханню і засинали. Викинувши старі тенісні кеди, я придбав нові кросівки і встиг показати фотографію з вівцями не одній сотні людей. На основі матеріалів губернаторства і бібліотек подружка склала список овечих ферм і почала обдзвонювати одну за одною. Але наші зусилля виявилися марними. Ніхто з опитаних людей не впізнавав гір на фотографії, жоден власник ферми не чув про вівцю з зіркоподібним тавром на спині. Один стариган розповідав мені, що перед війною бачив на Сахаліні такі гори, але я не міг повірити, що Пацюк забрався аж на Сахалін. Адже із Сахаліну до Токіо термінову пошту не пересилають.
Так минув п'ятий, за ним шостий день — і до міста нагрянув жовтень. Сонце ще гріло, але вітер уже став холоднуватий, і вечорами я одягав ватяну куртку. Саппоро — місто просторе і настільки прямолінійне, що аж нудьга бере. Раніше я навіть не уявляв собі, наскільки зношується людина внаслідок блукання по місту з такою кількістю прямих ліній.
Я справді-таки зношувався. На четвертий день утратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. Мені почало здаватися, ніби південь лежить навпроти сходу, а тому в крамниці канцтоварів я купив собі компас. Я почав блукати вулицями з компасом у руці — й місто швидко перетворювалося на щось нереальне. Будинки почали здаватися декораціями для кінознімання, а перехожі на вулиці — плоскими, наче вирізаними з картону, істотами. Сонце сходило на одному краю землі й, описуючи в небі дугу, мов куля, спускалося на другому.
За день я випивав сім чашок кави, щогодини справляв малу нужду і потроху втрачав апетит.
— А що, коли дати оголошення в газету? — запропонувала подружка. — Про те, щоб ваш друг зголосився…
— Непогана думка, — погодився я. Незалежно від того, буде з цього якась користь чи ні, це все-таки набагато краще, ніж нічого не робити.
Я обійшов чотири газетних видавництва і в ранкових випусках помістив оголошення з трьох рядочків:
ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!
НЕГАЙНО!
ГОТЕЛЬ "ДЕЛЬФІН", КІМНАТА 406
Упродовж наступних двох днів я сидів у готелі, очікуючи дзвінка. Першого дня подзвонили тричі. Хтось з місцевих жителів допитувався, що я маю на увазі під "Пацюком".
— Це прізвисько мого друга, — відповів я.
Задоволений відповіддю, співрозмовник поклав трубку.
Другий дзвінок був від пересмішника.
— Пі-пі-і!.. — пищав хтось на тому кінці телефонної лінії. — Пі-пі-і!..
Цього разу я поклав трубку. Життя в місті справді якесь дивне.
Останньою дзвонила жінка із страшно тонким голосочком.
— Мене всі називають Пацюком… — сказала вона. Її голос нагадував коливання електричного дроту під вітром.
— Вибачте, що змусив вас подзвонити, але я розшукую Пацюка-чоловіка, — пояснив я.
— Я так і думала!.. — сказала вона. — В усякому разі, мене також називають Пацюком… А тому я подумала, що варто подзвонити….
— Я вам справді дуже вдячний.
— Та що ви! Нема за що… А той, кого ви шукали, знайшовся?
— Ще ні, — відповів я. — На жаль.
— О, якби це ви мене шукали!.. Та виходить — не мене…
— Ага… На жаль.
Вона мовчала. Я пошкрябав мізинцем за вухом.
— Чесно кажучи, я сама захотіла з вами поговорити, — сказала жінка.
— Зі мною?
— Сама не знаю чому, але від самого ранку, коли побачила оголошення в газеті, все вагалася — подзвонити вам чи ні… Бо подумала, що, напевне, буде недоречно…
— Отже, те, що вас називають Пацюком, — неправда?
— Ага, — сказала вона. — Ніхто мене ні Пацюком, ні чимось іншим не називає. Я взагалі не маю друзів. Тому й захотілося з ким-небудь поговорити.
Я зітхнув.
— Ну що ж… Усе одно спасибі.
— Пробачте… Ви самі — з Хоккайдо?
— З Токіо, — відповів я.
— Приїхали з Токіо шукати друга, чи не так?
— Саме так.
— А скільки років вашому другу?
— Щойно тридцять сповнилося.
— А вам скільки років?
— Тридцять через два місяці.
— Ви — одинак?
— Так.
— А от мені — двадцять два. Це правда, що з віком усе сприймається легше?
— Хто його знає… — відповів я. — Одне легше, інше — навпаки.
— А чи не могли б ми поговорити про все спокійно десь за вечерею?..
— Вибачте, — сказав я, — але я мушу чекати дзвінка…
— Он що, — відповіла вона. — Тоді ще раз вибачте.
— В усякому разі, спасибі за дзвінок.
І розмова перервалася.
Як добре подумати, це здавалося спокусливою розмовою повії. А може, просто самотньої жінки. Та мені було байдуже, з ким я говорив. Адже я не дізнався нічого, що навело б мене на Пацюка.
Наступного дня подзвонили лише один раз.
— Повірте мені — про пацюків я розповім вам усе! — заявив у трубку недоумкуватий чоловік. І впродовж п'ятнадцяти хвилин розказував про те, як у сибірському полоні боровся з пацюками. Розповідь виявилася досить цікавою, але на жоден слід мене не навела.
Я вмостився на відкидному стільці під вікном й, очікуючи телефонного дзвінка, цілісінький день спостерігав за тим, що відбувалося у фірмі на третьому поверсі будинку навпроти. За день спостережень я так і не дізнався, над чим, власне, там люди працювали. У конторі з десятком службовців з'являлись і зникали відвідувачі, змінюючи один одного, наче баскетболісти на змаганні. Один клерк передавав іншому якісь документи, той ставив на них печатку, а хтось третій запихав їх у конверт і вибігав надвір — і так без кінця. В обідню перерву співробітниця з великими грудьми розносила усім чай. Пополудні кілька працівників пили каву, замовлену по телефону. Мені також її захотілося. Я спустився вниз, попросив портьє приймати телефонні повідомлення на мою адресу, випив кави у найближчому кафетерії і, купивши по дорозі дві банки пива, повернувся в готель. На час мого повернення в конторі навпроти залишилося тільки четверо людей. Грудаста співробітниця жартувала з молодиком. Попиваючи пиво, я стежив за роботою фірми, зосередивши увагу передусім на грудастій жінці.