— Хай буде Оселедець! — проголосив я.
— Оселедцю, йди-но до мене! — покликав водій і взяв кота на руки. З переляку кіт вкусив водія за великий палець і відразу зіпсував повітря.
Водій довіз нас до самого аеропорту. Кіт спокійно сидів поряд з ним. І раз по раз псував повітря. Я догадався про це, помітивши, що водій безперестанку відчиняє вікно. Поки ми їхали, я докладно розповів йому, на що треба звернути увагу, доглядаючи кота. Як чистити йому вуха, де купувати дезодорант для піску, скільки їжі давати тощо.
— Не турбуйтеся, — сказав водій. — Я його з любов'ю доглядатиму. Як-не-як, я його хрещений батько.
Шосе було зовсім порожнє, й автомобіль мчав по ньому до аеропорту, як лосось до верхів'я річки на нерест.
— Чому кораблі мають імена, а літаки — ні? — спитав я водія. — Чому літакам приписують номери — скажімо, 971 або 326, — а не дають таких імен, як "Конвалія" або "Стокротка"?
— Напевне, їх набагато більше, ніж кораблів… Масова продукція.
— Невже? Кораблі — також масова продукція, і їх на світі більше, ніж літаків!
— Однак… — і водій на кілька секунд замовк. — А хіба годиться давати імена міським автобусам?
— По-моєму, було б чудово, якби кожний міський автобус мав своє ім'я! — сказала подружка.
— А хіба тоді пасажири не перебирали б, на який автобус сісти? Скажімо, на маршруті від Сіндзюку до Сендаґая всі чекали б на "Сарну", а на "Мула" не сідали б, — відповів водій.
— А ти як гадаєш? — звернувся я до подружки.
— Я теж ніколи не сіла б на "Мула", — сказала вона.
— Водія "Мула" просто жаль! — заступився за свого колегу водій. — Він ні в чому не винен.
— Це правда! — погодився я.
— Авжеж, — підтвердила подружка. — Та все одно я сіла б на "Сарну".
— Послухайте, — мовив водій, — ось що я вам скажу. Давати кораблям імена — це традиція, яка склалася ще до виникнення масового виробництва. У принципі, це все одно що придумати кличку для коня. Тому в літаків, які використовувалися, як коні, були свої імена. Скажімо, такі як "Дух Сент-Луїса" або "Енола Ґей"… Перед нами якраз випадок наділення неживого об'єкта свідомістю.
— Ви хочете сказати, підстава для надання імені — це наявність свідомості?
— Саме так!
— А мета — вторинний елемент?
— Саме так. Для досягнення мети досить і цифр. Як-от того, що робили з євреями в Аушвіці…
— Справді, — відповів я. — Ну, гаразд, припустімо, що наділення свідомістю — головна умова отримання імені. Тоді чому ж з'явилися імена в залізничних станцій, парків і бейсбольних полів? Адже вони не мають свідомості.
— А хіба станції без імен не створили б нечуваних труднощів?
— Я хотів би почути від вас пояснення не про мету надання імені, а про принципи його отримання.
Водій серйозно задумався — і не помітив, як на світлофорі загорілося зелене світло. Автомобіль нового випуску з вагончиком для кемпінгу просигналив нам ззаду пародію на музичний вступ до "Чудової сімки".
— А чи не дають імена тому, що вони незамінні? Скажімо, станція Сіндзюку одна на світі, і замінити її на станцію Сібуя[16] не можна. Отже, є дві підстави для надання імен — їхня незамінність і неможливість масового виробництва. Ну, що ви про це скажете? — запитав водій.
— От було б потішно, якби станція Сіндзюку опинилася на Екода! — сказала подружка.
— Якби вона там опинилася, то була б станцією Екода! — заперечив водій.
— Але ж разом з нею перемістилася б лінія Одакю, — не вгавала подружка.
— Однак повернімося до головної теми, — запропонував я. — Припустімо, що станції можна було б поміняти місцями. Припустімо, що завдяки системі масового виробництва державних станцій у типовому складаному вигляді станцію Сіндзюку вдасться замінити на станцію Уено. Що тоді?
— Все дуже просто. Де район Сіндзюку — там і станція Сіндзюку, а район Уено — там станція Уено.
— Виходить, що, по-вашому, назва стосується не об'єкта, а його функціональної ролі? Отже, знову на першому місці мета?
Водій мовчав. Однак цього разу не дуже довго.
— Я от раптом подумав, — сказав він, — що на таку справу треба подивитися трохи приязнішим поглядом.
— Тобто?
— Усі парки, вулиці, станції, стадіони для гри у бейсбол і кінотеатри мають імена, чи не так? Вони отримали ці імена в нагороду за те, що їх прив'язали десь до землі.
Це була нова теорія.
— То що, — спитав я, — мені дадуть прекрасне ім'я, якщо я повністю відмовлюся від своєї свідомості і заклякну на одному місці?
Водій зиркнув на моє відображення в дзеркалі заднього виду. В його погляді був сумнів — чи не готую я йому якоїсь пастки.
— Що означає — заклякну?
— Замерзну. Як красуня в Сонному Лісі.
— Але ж ви, здається, вже маєте ім'я.
— Справді, — погодився я. — Зовсім забув.
Біля реєстратури багажу в аеропорту нам видали посадочні талони, і ми попрощалися з водієм, що нас супроводжував. Він начебто збирався проводжати нас до останньої хвилини, та, дізнавшись, що до відльоту залишилося дві з половиною години, передумав і зник.
— Дуже дивна особа, правда? — сказала подружка.
— Я знаю одне місце, де всі такі… Там корови блукають у пошуках обценьків.
— Щось на зразок "Дому на перевалі", чи не так?
— Можливо, — погодився я.
Ми подалися до ресторану і вирішили завчасно пообідати. Я замовив креветки, запечені в тісті, подружка — спагеті. За вікном ресторану з якоюсь особливою доленосною величавістю злітали й опускалися "Боїнги" і "Трайстари". Моя супутниця недовірливо оглядала кожну нитку спагеті перед тим, як піднести її до рота.
— А я думала, що в літаках завжди годують! — сказала вона невдоволено.
— Е ні!.. — Охолодивши в роті шматок запеченої креветки, я проковтнув її і відразу запив холодною водою. Креветка була просто гарячою і майже не вирізнялася якимось смаком. — Годують тільки на міжнародних рейсах. А на внутрішніх — особливо, далекого сполучення — можуть дати хіба що бенто[17]. Щоправда, з не дуже смачними стравами…
— А кіно показують?
— Ні! Яке кіно, якщо до Саппоро — година з лишком?
— Невже нема нічого?
— Нічогісінько! Посидів у кріслі, почитав книжку — і прибув на місце… Як в автобусі!
— Тільки світлофорів немає.
— Так, немає.
— От тобі й на! — і вона зітхнула. Потім поклала виделку зі спагеті назад на тарілку і витерла губи паперовою серветкою. — Справді, не варто й ім'я давати…