— П'ять тисяч, — заперечила вона.
— Чого п'ять тисяч? — перепитав я.
— Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п'ять тисяч голів.
— Звідки ти це знаєш?
— Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.
Я зітхнув.
— Бачу, тобі все на світі відомо.
— Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.
— Гм-м-м, — промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.
— В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п'ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?
— Аніскільки! — відповів я. — П'ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч — невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.
— Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге — ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.
— І те, й інше — надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.
Вона ковтнула пива. Я також.
— Ви що, не любите овець? — запитала вона.
— Навпаки — дуже люблю, — відповів я.
У голові знову починався безлад.
— Нікуди не поїду — це вже вирішено, — сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.
— Кави вип'єте?
— Давай, — відповів я.
Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип'ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні "Mіdnіght Specіal" і "Roll Over Beethoven", а потім — "Secret Agent Man". Вода закипіла — і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за "Johnny В. Goode". Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.
Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця — і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.
— Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.
— Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.
— Можливо, — сказав я після короткої паузи.
Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.
— Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!
— Мабуть, що так…
— А якби… — сказала вона, схрумавши останнє печиво. — А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.
— Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?
— Бо я теж хотіла б її побачити.
— Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці — марна затія. А я тебе в них затягну.
— Ну і що? Ваші клопоти — це мої клопоти, — і вона злегка всміхнулася. — Ви мені дуже подобаєтеся.
— Дякую, — сказав я.
— І це все?
Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь вікно, розганяв дим від моєї сигарети.
— Чесно кажучи, вся ця історія мені чомусь не подобається. Тут є якась заковика.
— З чим?
— З усім, — відповів я. — Хоча загалом уся ця історія про вівцю настільки безглузда, що не варта ламаного гроша, її складові частини цілком переконливі і, до того ж, між собою добре узгоджуються. А проте враження від неї неприємне.
Вона мовчала і лише гралася гумовим кільцем для волосся, перекочуючи його сюди-туди по столі.
— А, крім того, навіть якщо я знайду ту вівцю, то що далі? Якщо вона і справді така особлива, як стверджує той секретар, то може статися, що я до кінця життя не виберуся з великої халепи.
— Але ж ваш друг уже давно в ній опинився, хіба ні? Бо якби це було не так, то він спеціально не прислав би вам такої фотографії.
Вона була права. Я викладав на стіл свої козирі — вона била їх одного за одним. Ніби читала всі мої ходи.
— Мабуть, таки доведеться їхати, — сказав я приречено.
Вона всміхнулася.
— Не сумніваюсь, що так буде краще і для вас. Гадаю, що вівця обов'язково знайдеться.
Вона дочистила вуха, загорнула тампон у паперову серветку і викинула у кошик для сміття. Потім взяла гумове кільце і, підібравши назад волосся, відкрила вуха. Мені здалося, ніби кімнату провітрили.
— Ходімо спати, — сказала вона.
6. Пікнік у неділю пополудні
Коли я прокинувся, була дев'ята ранку. У ліжку поряд зі мною її не було. Мабуть, вийшла перекусити та й пішла до себе додому. Жодної записки не залишила. Тільки у ванній кімнаті сушився її носовичок і нижня білизна.
Я вийняв з холодильника помаранчевий сік і випив. Підсмажив у тостері хліб триденної давності, що своїм смаком нагадував штукатурку. З вікна кухні було видно олеандр у сусідньому дворі. Хтось удалині вправлявся у грі на піаніно. Гра була схожа на біг униз ескалатором, який піднімається вгору. Вмостившись на телеграфному стовпі, беззмістовно воркували три товстих голуби. Та ні — може, вони вкладали якийсь зміст у своє воркування. Може, в них мозолі на лапках боліли, а тому вони не переставали туркотіти. Може, з їхнього погляду моє існування було беззмістовним.
Коли я проковтнув два шматки підсмаженого хліба, голуби зникли, залишивши у вікні тільки телеграфний стовп та олеандр. Був недільний ранок. У недільній газеті містилася кольорова фотографія коня, який перестрибує через живопліт. Блідий вершник у чорному кепі, сидячи на коні, своїм злим поглядом упивався у текст на сусідній сторінці. На ній докладно описувалися способи вирощення орхідей. У кожної із кількох сотень видів орхідей своя історія. В якихось країнах особи королівського роду віддавали життя заради орхідей. У статті стверджувалося, що орхідеї несуть у собі елемент фаталізму. Що в будь-якої речі є своя філософія і своя доля…