…Узято приступом не одне й не двоє барил у Кагарлику і в Обухові, і в Германівці. Підсолоджена медами, роздмухана чутками слава про щедрого шляхтича, моцного пияка, веселого баляндраса пана Крицького за кілька днів облетіла всю Канівщину. Рейтари, гусари, надвірні козаки кричали "віват" на одну згадку про пана Крицького. Про його щедрість, невтомність, вигадливість, одчайдушність розповідали байки.
— Хотів би я зустрітися з тим паном Крицьким, — казав пан Пиво. — Невже він переп’є мене?
Одначе пан Крицький, котрий нецеремонно навідував то того, то іншого пана, неначе навмисне обминав Пива, чиї бенкети донедавна були найбучніші. Коли гуляв пан Пиво, мусили з ним гуляти не тільки всі сусіди, а й ті, хто проїжджав повз його маєток. Якщо ж хтось з подорожніх відмагався, гайдуки випрягали коней, а то й рубали колеса карети, а самого пана приносили до господи Пива.
…Вечірньої пори попід Терновою Долиною в оточенні двох десятків рейтарів котилася голуба карета з вензелями — півнями на дверцятах, в кареті дрімав пан Крицький, і попіл з його погаслої люльки обсипав дорогий оксамитовий каптан та такі ж дорогі оксамитові штани. Шапка з куниць валялася на дні карети, й вітер ворушив непокірний чупер на голові пана. Карета наблизилася до березового містка через річечку, на якому вартувало четверо надвірних козаків, двоє лежали в холодочку під вербою, двоє бавилися — намагалися впіймати волосінню прудких рибок, котрі випливали з куширу на плесо й знову ховалися в кушир. Рибки були до ката меткі й щоразу вислизали з волосяної петлі, козаки гарячкували, вихоплювали один у одного волосінь, вони сиділи на місткові, поспускавши ноги й низько посхилявшись над водою, захопилися так, що кинулися, коли колеса карети загриміли перед самим містком. Посхоплювалися й козаки, які лежали під вербою, всі разом перегородили дорогу. Одначе їхній заступ був непевний, вони бачили рейтар і розуміли, що по знакові пана з карети ті в одну мить зметуть їх у воду, через те поскидали шапки й звернулися до пана прохально:
— Вельце ласкавий пане! Високоповажний пан Пиво, регіментар і підкоморій уклінно й щиро запрошує вас вшанувати своєю присутністю його самого та його кохану дружину в день її ангела…
Козак промовляв ці слова, а троє інших козаків дивилися на нього пороззявлявши роти, адже ніякої дружини в пана Пива не було, він одружився давно на шляхтянці з — під Бара, одначе не шанував її, бив тирансько, і врешті її батько у відсутність Пива забрав дочку до себе додому, відтоді пан Пиво "вдовував" — так розповідав, регочучись, знайомим. Він не вельми нудьгував, в кінці двору під лісом стояла дерев’яна башточка, й туди час від часу гайдуки приводили то ту, то іншу дівчину, схоплену в селі. Одна дівчина в тій башточці й повісилася.
Отож козак наплів сім кіп гречаної вовни, проте не потерпав: пан Пиво вибачить усе, він сам дошпетний на всілякі вигадки, мабуть, ще й похвалить за вигадливість.
Пан вдавав, що сердиться, а тим часом рейтари, котрі чули розмову і яким в одну мить хмільно запахла дармова горілка, почали хилити свого благодійника на гостини до пана Пива. Крицький ще якийсь час відмагався, а далі махнув рукою:
— Завертаймо. Тільки ненадовго.
…Гулянка давно сягнула гори, котилася в діл: майже всі гості були п’яні, декотрі вже й не в’язали лика, у великій залі стояв розгардіяш: столи заставлені пляшками та куманцями, завалені наїдками, пахолки позбивалися з ніг, підбираючи потовчений посуд, попід столами сновигали пси, вони гарчали й гризлися за маслаки, декілька панів спали, посхилявшись на столи, інші ще пили, хтось у червоному кунтуші раз по раз проголошував тости, а двоє драгунів смалили у стелю з пістолів за кожним тостом, пороховий дим перемішувався з димом із люльок та з парою — все тонуло в сизому тумані. Пан Пиво не шкодував напоїв ("завтра — не наше, наше — сьогодні"), бенкети його гучні й часто бешкетні. Ними знову ж таки утверджувався в шляхетності. Одцурався всього козацького, українського, а воно, кляте, те українське, прохоплювалося словами, звичками.
…На ту мить Пива не було в залі, і пан Крицький сів за стіл неподалік від дверей, за яким і келиха вже міг підняти не кожний. Рейтари, які приїхали з Крицьким, внесли в гулянку свіжий подих, стрілили пробки, загули барила, задзвеніли келихи.
Вернувся Пиво, Крицький підійшов з келихом до нього. Привітався, випивши за господаря, запитав з чемності, як тому ведеться, чи бунтують хлопи, а тоді сказав, що колись, дуже давно, проїздив цими місцями й пам’ятає старий палац, квітники та водограї.
— Замок уже не можна було відбудувати? — запитав, а сам придивлявся до Пива. Роки ні над ким не пролітають голубами: постарів і Пиво. Маленькі, притиснені до потилиці вуха, здавалося, приплюснулися ще дужче, прилизаний наперед чорний чуб порідів, в ньому поблискували срібні волосини, повужчали, скаламутилися очі, крутіше повипиналися надбрівні дуги — з роками більше й більше ставав схожим на дратівливого чорта, котрому щось не вдалося в житті. Хоч, здавалося, вдалося все — доскочив багатства, урядів, навіть військової слави. На ньому дорогий, шитий сріблом кунтуш, турецький пояс, чоботи з позолоченими бляхами.
— Я не захотів, — відказав Пиво. — Там були чужі предки… Вночі вони полюбляють ходити по кімнатах, брязкотять шаблями…
— Ви боїтеся брязкоту шабель?
— Ні… Але то пекельні шаблі. — Був утомлений, похмурий. — Котра година? — запитав. — Може, пора запалити феєрверк?
Крицький поклав на долоню золотий годинник, який висів у нього на шиї на золотому ланцюжку:
— Дев’ята.
— Ще рано. Вип’ємо? Нема за що випити. Нудьга, — раптом сказав Пиво.
— Нудьга, — погодився Крицький. — Вип’ємо… за те, щоб ще пити.
— Го — го — го, — засміявся Пиво. — Дошпетно. Чули? — гукнув.
Уже ніхто нікого не чув. Крицький вернувся на своє місце. На нього ніхто не звертав уваги, всі були п’яні. Одначе по хвилі Крицький постеріг, що чоловік у гороховому жупані, який сидить навпроти нього, лише вдає п’яного. Допіру його за цим столом не було. Звідки він узявся? Чого тут сидить? Міцний, натоптуваний, голова без шиї, кругла й велика. Ба, це ж Дрюк — Пивів поплічник, охоронець і містр. Вдає п’яного, а сам зиркає тверезими очицями. Приглядається. Гризе баранячу ногу, впустив — навмисне чи справді — нагнувся під стіл. Знову дивиться на сторону, а очі косують на Крицького. Холодний жучок дряпонув колючими лапками по грудях. "Впізнав чи просто стежить? Впізнав. Видно по очах. Оглядається. Зараз підведеться й піде за поміччю".