— Де ж вона?
— Гайдуки… — з свистом видихнув Хиндя. — Нагаями… Повели до фільварку… По дорозі померла.
Щось опустилося в мені, я заплющив очі й аж похитнувся. "Боже мій…" — тільки й прошепотів. Не міг прийняти в серце цю страшну звістку, не знав, як жити далі. В одну мить втратив усе.
— Вчора поховали. — Й швидко, поспішаючи: — Кількоро разів сюди навідувалися… Втікай!..
Що вже для мене втеча! Нечітко, неясно побачив матір, вона була ніби в хмарці, неначе на іконі, тільки на іконах таких людей не буває. Там вони строгі або печальні, далекі, вони над нами, а мати була зі мною. Маленька, сухенька — підперте кулачком обличчя, дивилася на мене, й стільки було в тому погляді доброти, смутку, любові, що того не висловити. Саме такою побачив її, прийшовши до тями в хаті, лежав на постелі, а вона сиділа край столу, підперши голову сухим кулачком і дивилася на мене. Запізніле каяття рвало мені груди, що не заступив, не врятував, що й не надивився на неї, віявся по всіх світах, а вона сиділа край віконечка й виглядала мене, тягнула тонку, безкінечну, як нитка прядива, думку. Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, по дорогах, у битвах, розтрачуємо на інших, і матері сходять у могилу, не втішені нами.
Знову й знову бачу неньку, ясну й добру, вона дивиться на мене, думає про мене… Її життя — стражденне, її любов — безмірна. Вповні я це зрозумів тільки тепер. Й збагнув, яке страшне наше життя, як швидко воно летить і забирає з собою все найкраще, а нам лишає попіл спогадів. О, якби вернути все те назад! Дзуськи! Не вернути!
* * *
У неділю, за тиждень до Головосіки, великим шляхом від Германівки в Підварки, Кагарлицького посаду в’їжджала запряжена четвериком у яблуках коней розкішна відкрита голуба карета з вензелями у вигляді коронованих червоних півнів на дверцятах. В кареті сидів міцний кремезний панок в отороченій куницею шапці, лобатий, бровастий, з тоненькими, хвацькими, закрученими вгору вусиками, з дорогою люлькою в зубах, він лінькувато розглядався довкруж. На передньому коні, скулившись, сидів борейтор у шитій золотом лівреї, на зап’ятках стояв веселий — світив зубами та очима — зап’ятник у чужоземному жовтому каптані, за каретою тягнувся палубний віз. Карета зупинилася навпроти новенької, чепурної корчми, біля якої розташувалася циганська валка, там же стояв віз, на якому сидів дядько в брилі та літнику, дядько відбивався батогом від циганчат, які обпали воза. Побачивши карету, циганчата полишили воза й сипонули до карети, посхоплювалися з споришу й циганки, молода вродлива циганка в дорогій, пошарпаній (з чужого плеча) керсетці поставила ногу на приступець карети.
— Молодий красивий, давай погадаю.
Пан прискалив око:
— Коли чогось хочуть від мене, то кажуть: "молодий красивий", а коли чогось прошу я, то чую: "ще чого захотів, старий хрін".
Циганка засміялася:
— Ти таки справді молодий, якщо так жартуєш.
Циганчата обліпили карету, простягали брудні руки, шапки, випрохували, клянчили, одне витанцьовувало на голому животі, інше — на батозі…
Пан раптом розгнівався:
— Чого це ви, катове плем’я, старцюєте? Хочете заробити добрі гроші? Ей, ти, — до цигана в голубій жилетці, біля якого в траві лежала скрипка. — Музики — за мною. І всі, хто вміє співати, танцювати, веселитися, — також. Ось вам завдаток, — й жбурнув просто на дорогу жменю мідяків та срібла. — Джинджируху! Польку! Ти, красунько… Як тебе звати?.. Сідай до мене… Е ні, тільки ти, а ви — киш! Рушай!
Оточена галасливою юрбою циган — два бубни, дві скрипки, бас, качілка та рубель, драний казанок, гнуздечка з дзвіночками — і все це тенькало, тирликало, дзеленчало, триндикало, гупало, ревло, галасувало — карета котилася по вулицях Кагарлика, розполохуючи курей, гусей, викликаючи шалений гавкіт собак та здивовані погляди міщан.
Пан лівою рукою лінькувато обіймав до ката вродливу, спритну, яка намагалася шарнути по панських кишенях, циганку, правою переймав її руки, ще й встигав щипати за округлі місця. Циганка верещала й реготілася.
Посеред базарної площі біля велетенської, розсадистої, критої черепицею корчми — заїжджого двору на дві половини: одна — для людей простих, друга — чистого виду — для знатніших, урядовців — пан наказав зупинитися. Біля корчми і в корчмі нудьгували польські рейтари, це була сторожова залога з сорока чоловік, з капітаном, корнетом, двома сержантами, сурмачем, напіввоїни, напівбандити, обшарпані й небезпечні, вони стояли постоєм у кількох будинках містечка, вже добряче обпатрали кілька вулиць, ниньки всім їм кортіло закропити душу, та не було чим. У корчмаря вже напили в борг на рік рейтарської платні й, звичайно, нічого йому не віддадуть, декотрі намовляли порозбивати замки на дверях до льоху, але це вже — відкритий розбій, а їм тут стояти довго, з підкоморієм капітан справи мати не хотів, та й, відбивши замки, не вельми розживуться. Отож і тинялися по площі, виглядали свіжого чоловіка, щоб обідрати. Пан у дорогій, з куниць, шапці випустив з обіймів циганку, вистрибнув з карети, сипонув циганському ватагові ще грошей — аби грали далі, пішов до корчми й ногою прочинив двері, на яких були намальовані козак та турок, які билися шаблями. Край широкого, залитого жиром, закапаного лоєм столу, що його вже й не відшкребти, сидів капітан років сорока з сивою чуприною та сивими вусами. Поруч нього на лаві лежали панцир та шолом з півнячим хвостом, рукавиці, порожня шкіряна торбинка, його шкіряний військовий каптан був у лою та пропалинах. Капітан похитував головою, мугикав пісеньку.
Приїжджий пан оглянув корчму, у якій огиналося з десяток рейтарів, зняв шапку, привітав усіх:
— Шановному панству віват. Але чому це ви такі зануждені й пісні? Ниньки нібито не піст. Дозвольте влити у вас трохи веселощів. Пани дозволять? Тоді кличте сюди всіх ваших відважних вояків. Сурмач — сурми збір. Можна біля вас сісти, пане капітане? — Поруч прим’ятої каски у півнях лягла дорога, оторочена куницями шапка, пан п’ятірнею гребонув — розчесав шорсткий, що стояв дріттям, рудуватий чупер. — Гей, шинкарю, горілки, меду… Та що це ти, лайдаку, несеш у цебрі? Ти що, пся крев, збираєшся напувати котів чи хоробрих рейтарів? Барило! Бочку! І м’яса… Немає м’яса? А то що там сокорить? Ах, вони несуться? Скільки яєць нанесуть за рік? Плачу за курей і за яйця, яких вони не знесли… Панове, панове, не всі разом… Погуляємо… Я — пан Йосип Крицький з — під Овруча. Я католик чи православний? А що кому від того? Добрі католики й добрі православні п’ють однаково моцно. А в мене привід до пиття. П’ять років бідував у турецькій неволі. Там хтось не вірить? П’ять літ мої захланні родичі збирали гроші на викуп. Я визволився сам… А тепер ми ці гроші гарненько проп’ємо. Віват! Щоб пам’ятали всі Йосипа Крицького! Приймаю, приймаю ваші поздоровлення. Сурмачу… Грай на приступ оцих двох барил! На штурм, панове! На штурм!