— То вони — у віддяку за те?
— Аякже. Люди завжди такі… Добро віддячують злом… Хоч вони не злі, а нещасні. Пан злий і посіпаки його. А ми всі нещасні.
— Чим же ти їх лікувала?
— Зіллям.
— Яким?
— Усяким. На кожну хворобу є своє зілля.
— Ну… Од якої хвороби яке зілля? — Я наполягав. Мені було не просто цікаво… Адже сам знаюся на зіллях.
Мальва подивилася на пучечки за трямком.
— Полин — од живота, блекота — од зубів, трилисник — щоб у грудях не боліло, материнка од кольки та кашелю, чистець кладуть до ран, серпоріз також…
— Все так. Ти молодець, дівко…
— Молодець за возом бігає, — сказала раптом суворо і якось так, що я зрозумів, що Мальва не зовсім беззахисна, й те, про що оповіла — співала й дратувала односельців, — правда. — Та чого ж я сиджу? Треба вечерю зготувати.
Вона внесла в’язку хмизу та куль соломи на підпал, змила пшоно, затопила піч. Ходила по хаті, поралася, мовби не поспішала, але робила все швидко. Огонь освітив її обличчя, воно зайнялося такою красою, що мені аж замлоїло в грудях.
— Якщо ти вінчана, то де ж твій чоловік?
Мальва притулилася лобом до комина.
— То довга оповідь.
— А нам поспішати нікуди.
Мовив оте "нам" і відчув, що мовив не мимоволі, не випадково, що й вона це зрозуміла, бо повела очима, і її повні губи вигнула ледь помітна усмішка. Відтак очі стали печальні.
— Мене оддали в шістнадцять… За Карпа Пугача. Він аж на двадцять років старший за мене. Оддали мати з бідою — батько помер у чумаках. Боялася я Карпа й не любила. Похмурий був, нелюда, все гроші рахував і десь їх ховав. А ще висіли в нього на поясі палички дерев’яні з зарубками та хрестиками: грамоти не знав, а на паличках все закарбовано: хто скільки не доплатив панові, хто не вийшов на роботу… Він був чи то токовим, чи підекономом. З людьми суворий, а перед паном, як лист шовковий. Догоджав у всьому. І в молодицях також. Пан був ласий до них, і нині також… Дарма, що чорт бороду наполовину побілив, смугою такою сивою позначив. Отож і загадував мій Карпо жінкам до пана то килими трусити, то пір’я драть, то груби топити. Одного разу загадав топити груби Марті Котисі… — Мальва на мить примовкла, чи то згадуючи, чи переживаючи все наново. — Марта Котиха — моя двоюрідна… А в неї саме корова телилася… А, може, вона й схитрувала. Забігла до мене й каже: сходи за мене до пана груби витопи. Потім відроблю. Молода я була, дурна… Пішла… Пан і схопив мене… Спочатку вином пригощав, та я не пила. А тоді схопив. Я відбивалася, кричала, вікно кольорове висадила. На мій крик поприбігали люди від корівника, з току… А мій Карпо стоїть на дверях з дрюком і нікого не впускає. Він — бо ж думав, що там Марта… Ну от…
Мальва мовчала, мовчав і я. Мої груди ходили ходуном.
— Відтоді не стало в селі Карпові життя. Люди взяли його на такі глузи, що не було йому проходу… Він запив, а далі покинув село й зник… Повіявся в бурлаки. Й немає його вже вісім літ. Мабуть, немає й на світі. А я вернулася до матері. Через рік мати померла. Оце і вся моя сумна казка, — мовила й знову осміхнулася печально.
Одначе по хвилі струснула головою, її товста, по — дівочому з квітками, коса гойднулася на грудях.
— Зараз будемо їсти.
В ковганочці натовкла конопляного сім’я, кинула туди півкулачка якогось зілля, розлила куліш по полив’яних мисках, заправила.
— Я заправляю в мисках… Щоб свіжіший був.
Ми посідали за стіл. Я дістав свою ложку з зарубками. Але намагався не дивитися на них. Куліш був гарячий. Я тримав перед собою ложку запашної страви, але не їв, а дивився на Мальву. Дивився й дивився, й не міг відвести від неї очей. Мальва й собі кілька разів поглянула на мене, а тоді опустила очі. І я подумав, що хоч трохи вкинув її в хвилювання, що таки не зовсім старий та бридкий і ще можу хвилювати жінок. Це знав і раніше. Обличчя в мене, може, й сокирою тесане, грубе, й дуже засмагле, зациганіле, але ж очі добрі, ніс трохи закоцюрблений, вуса пухнасті, — молодиці кажуть, що я чоловік не злий, мужньої вроди. Не красень, звичайно, але гожий. Ото тільки лисина… Так то — розум.
Мальва мовби відгадала мої думки.
— Голова в тебе — наче полив’яний горщик…
— Еге ж… Тільки підкована блоха пробіжить. А без підків ковзає.
Мальва засміялася. Сміялася вона дуже гарно, трохи закидала голову, на лівій щоці в неї прогиналася ямочка.
— Ти влюбливий, — раптом сказала.
— З чого взяла?
Я знав, що подобаюся не всім жінкам — надто через свій трохи розбійний, а трохи гультяйський вигляд, і це мене не хвилювало, але цього разу мені захотілося подобатися.
— По зубах видно.
— По зубах тільки коней купують. А ти?
— Я? Не знаю. Ще нікого не любила… Хіба що так, здалеку.
— Як це?
— Був один… Білявець… На війні погинув. Він не знав, що я його очима милую. Була я тоді ще дівочкою. Дівчам. Він і не помічав мене.
— А потім?
— А потім ніхто не підійшов під мої мислі. Та й не вельми поспішали. Хто я? "Ні дівчина, ні вдова…" І матері парубків остерігали. Пускали неславу… А я їм наперекір співала та квітки в коси вплітала. Ось так! — сказала з викликом.
І подивилася мені в очі глибоким поглядом.
Тримала в руці, у пальчиках, ложку, рукав сорочки закотився, й смаглява зваба невеликої руки впала мені на серце. Вона видивлялася ложку, неначе збиралася побачити в ній свою долю.
— Ти боялася смерті? — запитав зненацька.
— Зі мною був Господь, — відповіла просто та щиро, і я вельми зрадів цій відповіді. Подивував такій великій і простій вірі й подумав, що не зібраний на неї сам. І подивився на Мальву просвітлено.
— Літа пливуть за водою… А що я знала?.. Опріч злиднів. Кого знала? Три курки зузулясті… Та ще ось його,
Клубка, — вказала на чорно — білого веселого котика, який дзиґою крутився на чисто вимазаній долівці, ганяючись за власним хвостом.
Це була скарга й не скарга, я відчув, що Мальвина оповідь правдива й чиста, і ще відчув, що біля неї, поруч неї і сам стаю чистішим та кращим, що, виявляється, в мені ще багато доброго, спочутливого, нерозтраченого, нерозвіяного по Дикому полю, по Чорному морю, по горах Кримських та на порогах Дніпрових. Ще я подумав, що людський рід жорстокий і несправедливий, що в світі важко прожити людині правдивій та беззахисній.