Баби та молодиці якусь мить затрималися, далі посунули вперед знову.
— Вам по кісточки! Гляньте, — і вказував рукою.
Жінки піднімали запаски та спідниці.
— Вже до колін!
Спідниці та запаски підскочили ще вище, оголюючи молоді дебелі стегна, жовтаві, в’ялі, поморщені — старечі…
— Вже по пояс.
Почулися зойки, в однієї молодиці запаска впала вниз, і вона підхопила її, стріпуючи від води, всі інші позаголювалися майже до пупа, але хоч і повільно, посувалися вперед. Позаду почулося кахикання, хтось з чоловіків нервово засміявся:
— Куми, потопитеся.
На обличчі Білокобилки проступило щось хиже, очі горіли жаско, простерта вперед лівиця тремтіла:
— Підете з головою!..
Жінки зупинилися.
— Вода приступає, піднімається! — гукнув Білокобилка.
Біла челядь посунула назад.
Й тоді біля одного з возів з горшками застрибав, затупотів ногами схожий на цигана чоловік у жовтій жилетці.
— Це дурисвіт, не бійтеся. Ніякої води немає. — Сіра злоба кипіла в його очах.
Білокобилка повільно повернувся до нього:
— Ти своєї справи доглядай. Он бачиш, скільки нашевкалося на твій віз псів. Чорних і білих… Повен віз.
Горщечник оглянувся. Охнув, круто вилаявся, миттю зняв люшню й заходився гамселити по возові:
— Цюцю, прокляті, пішли геть… Ось я вас…
Інші горщечники вхопили його під руки. Трусили, неначе пихтір з соломою:
— Матвію, отямся, нащо ти б’єш власні горшки.
Матвій крутив великою, в круглій кошлатій шапці — "мазниці" головою. Половину горшків та макітер він уже побив.
Білокобилка розкидав з одного боку хмиз та кулі, виліз на воза, дістав з — за пояса ножа, поперерізав мотузки, якими жінка була прив’язана до полудрабків. Підбив на потилицю шапку.
— Ходімо!
Жінка не ворушилася.
— Ходімо!!!
Жінка підвелася, неначе сновида. Білокобилка зсадив її з воза, взяв за руку, підвів до коня, розтриножив його й повів нагору. Натовп дивився на нього з лютою ворожістю, одначе ніхто не одважився зупинити.
— Тобі куди? Твоя хата там?
По юрбі пройшов дрож. Хтось стогнав, хтось ойкав, ще хтось тихо слав прокльони. Цей чоловік налякав їх. Маленький сухенький дідок з довгою, до пояса, бородою, плескатим носом щось бурмотів, виступив на два кроки й закляк, засукав старечими нестрашними кулачками:
— Ми все одно її спалимо. Вона дощ заказала.
Білокобилка бликнув з — під гострих брів. Його обличчя було неначе викуване з бронзи, ніс закібчився, очі горіли синім вогнем:
— Сьогодні вночі піде дощ.
Натовп охнув.
* * *
Я вів у поводі коня, вів за руку не знайому мені жінку (її рука була вузька й холодна). Жінка йшла мовчки, швиденько переставляла ноги в маленьких новеньких постоликах.
— Нам сюди? — запитав.
Жінка хитнула головою, хустка ще дужче насунулася їй на очі.
Від ставочка ми повернули нагору у вузеньку — чи й проїде віз — зарослу споришем вуличку, навіть не вуличку, а широку межу між городами, так — сяк загороджену з обох боків грушевим гіллям та терном.
— Як тебе звати?
Жінка не відповіла. Попереду з вишняка виглядала хатка, не хатка, а хатиночка, обмазана жовтою глиною, вікна обведені синім.
— А як не буде? — раптом мовила жінка. Я вперше почув її голос, він був м’який і трохи хрипкий. Я зрозумів, про що вона запитує.
— Буде.
— Звідки знаєш?
— Сьогодні вранці снідав… у старця. Сіль у ганчірочці відвільгла. Й ластівки низько літають, і горобці купаються в поросі… Дощ піде вночі.
— А все — таки, якщо не піде?
— Тоді ми втечемо. Під ранок.
— Куди? — Жінка зупинилася й посунула хустку на потилицю. Я теж зупинився вражений. Така вона була гарна та молода. Обличчя довгасте, чисте, тихе, в ньому вгадувалася чулість, з — під хустки ледь кучерявилося волосся, спадало кілечками на високе чоло, до половини закрило вухо, маленьке, ніби аж різьблене. Я стояв і дивився, якась чарівна сила прикувала до неї мій погляд. Надто вразили мене її очі, глибокі й темні, з зіницями в золотих обідочках.
— Як все — таки тебе звати? — запитав чомусь несміливо.
— Мальвою, — неначе шелест вітру.
Я скоса ще раз поглянув на жінку — вона була вродлива чарівничою, відьомською вродою.
Ми увійшли на подвір’я, маленьке, огороджене плотом, приплетеним до малесенького хлівця. В дворі пощіпували щирець три курки. Й знову я зупинився вражений: під самим вікном хатини, яке виходило в двір, росла мальва! Вона тільки — но розквітала. З високого стрункого стебла з зеленим, лапатим, у рожевих розводах листям дивилися на світ великі здивовані очі—квітки, мальва розквітла тільки внизу, розбрунькувалося вісім чи десять квіток, вище ж — тугі, зелено — рожеві бубочки. Дивовижними пахощами віяло од мальви, такими запаморочливими, ніжними, аж мені перехопило подих. На кількох квітках перебирали лапками золотисті бджоли. Я подивився на Мальву, вона мені видалася схожою на мальву — квітку: ніжна рожевість щік, великі, з тремтливим блиском очі, а може, то мальва була схожа на Мальву? Я не міг відвести погляду від квітки.
— Ходімо, — потягнула мене за рукав Мальва.
Ми зайшли до хатини, маленької, чепурненької, завішаної рушниками в солов’ях та зозулях, з мальованою піччю, з пучками зілля за трямком та біля комина. В хаті пахло материнкою, зозулиним цвітом, а мені все ще вчувався запах мальви.
Ми посідали на лаву й довго сиділи мовчки. Я стратив всю свою впевненість, мабуть, і Мальва не знала, що їй робити. Я й далі чудувався її красою, а також тим, що ні там, на возі, ні тепер вона не плакала й не скаржилася ні на кого. Азиж ні, таки поскаржилася, скинула хустку, й важка чорна коса впала їй на плечі:
— Голова болить…
Я поволі приходив до тями.
— У відьми болить голова?..
— Болить… У відьми, — губи здригнули усміхом.
— Зараз не буде боліти.
Підвівся і вже впевнено, ніжно провів кілька разів долонями по її м’якому волоссі та по щоках.
— Вже?
Мальва здивовано звела на мене великі очі—квітки.
— Вже. Та ти таки й справді планетник.
— А ти — відьма.
— Вони вигадали. Вони оддавна не любили мене…
— За віщо?
Мальва задумалася. Її чоло присмутніло, густі, ледь зігнуті брівки стріпнули. В очах — глибока печаль і ледь — ледь лукавинка.
— За те, що гарна, — без похвальби, без погорди. — Боялися, що поодбиваю їхніх парубків та чоловіків. Що вінчана — в косах, з непокритою головою, що не плачу, а сміюся та співаю, що ходжу сама по лісу. От і доходилася, — зовсім іншим голосом. — Верталася й набрела на їхнє дурне купайло… А я ж лікувала їх…