ПРОРОК
Миколі Івановичу Костомарову
Ходім, ходім мерщій відсіль,
Ми тут не найдем щастя-долі,
Тут тісно нам, тут всі раби,
Привикли жить в гіркій неволі.
Тут нам привіту не дадуть,
Тут брат над братом коверзує,
Тут наше слово осміють;
Бо тут за слово кат катує
Тут нам і віри не дадуть;
Бо віри в правду тут не мають,
За гроші волю продають,
На гроші правду тут міняють.
Коли б Христос сюди прийшов
Любов народню возвіщати,
І він тут віри б не найшов,
І його стали б зневажати.
Ходім, ходім в далекий край,
Куди-небудь, хоч у пустиню,
А ти, родинонько, прощай!
Прощай, невольників країно!
Ходім, ходім мерщій відсіль:
Бо ми обидва добре знаєм,
Що в краю рідному ніхто
З своїх пророком не буває.
На Україні, 6 юлія 1862
ДУМКА
У киреях, у брилях,
З люльками, з саквами
Ішли наші на Ладогу
Битими шляхами.
Везли вони за собою
Не з Січі гармати,
Не рушниці й гаківниці,
Заступи, лопати...
Ішли вони не битися,
Не шведів смиряти
І не волі боронити,
А рови копати!
Йдучи вони, сіромахи,
Не пісні співали,
А хустками з мережками
Слізоньки втирали...
Ішли полки козацькії
Смутними рядами,
Наче батька-отамана
В могилу сховали.
Попереду Полуботок, 1
А за ним Сулима 2...
Заридала за синами
Вдова-У країна...
Не вернулись її діти
З Ладоги додому,
Де копали, там пропали...
Така вже їх доля!..
І за що таку поругу
Вони потерпіли?
Хіба за те, що правдою
Щирою служили?!
Хіба за те, що трупами
Полтавщину вслали,
Як від шведів відбитися
Москві помагали?!
Хіба за те, що із волі
Віддались в неволю
І навіки погубили
Козацькую долю?!
ДО РОДИНИ
Ой що з тебе,— що зроблено:
Жидам тебе запродано,
Твої ниви поорано,
Твої степи покошено,
І могили розкопано,
І Січ твою зруйновано,
Родино моя!
В найми тебе заручено,
На світ божий не пущено,
Твою славу потоптано,
Твою мову занедбано,
Речі правди задавлено,
Думки-мислі придавлено,
Родино моя!
Твої ризи розідрано
І худобу розібрано,
Все, що мала, залучено,
З дітьми тебе розлучено,
Усю тебе зграбовано,
Святу волю зрабовано,
Родино моя!
Защо ж тебе так скручено?
Защо тебе замучено,
В тюрму защо посаджено
І світ тобі зав'язано?
Й чом не рвешся ти на волю
Із каторги, із неволі,
Родино моя!
1862 р.
НЕ ВІРЮ КЛЯТВІ Я РАБА
Не вірю клятві я раба,
Бо правди раб не знає,
Не вірю я сльозам раба,
Бо сліз в раба немає.
Не вірю я рабам-панам,
Бо віри в їх немає,
Вони давно свого Христа
На ідолів зміняли.
Не вірю панській доброті,
Бо серця пан не має,
Правдивий з серцем чоловік
Братів не обижає.
Кажу: не вірю я панам,
Вони ні в що не вірять,
Вони з жінками, і з дітьми,
З собою лицемірять!
Се фарисеї наших днів,
Тільки хрестом покриті,
Брехнею спутані кругом,
Неволею повиті.
Не той їх бог, що в небесах,
Що на хресті розп'ятий,
їх бог брехня, їх гроші бог,
їх бог — їх раб багатий.
МОЯ ЛЮБОВ
Була пора — знавав і я
Літа веселі, парубочі;
Була пора — любив і я
Дивитися в блакитні очі.
Була пора — не раз і я
Без сну один проводив ночі,
Не раз слізьми вмивавсь і я
Через пісні оті дівочі.
Була пора, і в мене кров,
Мов хвиля в морі, бушувала,
Була пора — я знав любов,
Була пора — й мене кохали!...
Тепер не те; друга пора,
Друга любов тепер настала;
До світу, волі і добра
Мене навік опанувала...
СПОКОЮ РАБСЬКОГО НЕ ХОЧУ Я
Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію,
Дарма, що тілом я марнію,
А житиме повік душа моя!
Спокою рабського не хочу я!..
Він гірш мені нудьги, неволі,
Дарма, що я живу без долі,
Дождусь, зоря засвітить і моя...
Спокою рабського не хочу я!
Він серце труїть і морозить,
І снігом душу він заносить,
Не любить він розумного життя.
Спокою рабського не хочу я!
Нехай рабам спокой і доля,
А я в чужині, у неволі,
Бажаю з ураганами життя!
ПРОРОК
(За Лєрмонтовим)
З тих пір, як вічний судія
Мене наставив на пророка,
Проміж людей вбачаю я
Велику заздрість і пороки.
За те, що став я возвіщать
Любові, правди чисте вчення,
На мене стали всі кидать,
Немов скаженії, каміння.
Мерщій в пустиню я утік,
Голодний, голий, необутий,
І тут тягну свій трудний вік, _
І тут я богом не забутий.
Покірне все мені земне,
Бо правди заповіт конаю,
І зорі слухають мене,
Як в небі весело гуляють.
Через село, мов боючись,
Коли іду куди тихенько,
Діди там кажуть, сміючись,
Хлоп'ятам всім своїм маленьким:
"Дивіться! Се примір для вас;
Він не схотів ужитись з нами;
Дурний! хотів завірить нас,
Що бог гласить його устами.
Дивіться, діти, на його:
Який мугир, худий і блідий,
Який голісінький і бідний,
Як зневажають всі його..."
ПРОЩАННЯ ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА
(З Байрона)
Прощай, прощай мій рідний краю!
Ти вже ховаєшся в тумані,
Вже вітер свище, море грає,
І хвиля хвилю доганяє.
В западній сонце стороні
У білу піну пониряє,
Його не бачить там мені...
Прощай, прощай, мій рідний краю!
Я бачу, в небі сяють зорі,
Я бачу, місяць плава в морі,
А краю рідного не бачу,
ї тяжко мучуся і плачу...
Я кинув хату, сад і двір,
Він бур'яном зазеленіє;
Тепер там, стоячи в воріт,
Собака вірная завиє...
Ходи сюди, мій любий джуро!
Скажи мені, чого ти хмурий
Чого ти журишся і плачеш,
За слізьми й світу ти не бачиш?
Не бійся моря, годі плакать,
Ми снасті маєм справні дулсе,
Мов ті орли ми будем плавать.
Нам буря, хвилі — все байдуже!
Нехай, нехай вітри шумують,
Най хвилі грають і бушують,
Душа моя не улякнеться,
А тільки слізьми обіллється...
Країну кинув я свою,
Покинув батька я старого,
Покинув неньку і сім'ю,
Усіх — опріч тебе та бога!..
З якою тяжкою журбою
Стара жде бачитись зі мною!
Старий мій батько без тривоги
Благословляв мене в дорогу!
0 годі, джуро, сліз не лий,
Нехай душа на час спочине,
Об тім, що кинув, не жалій —
Нехай журба навік загине.
Ходи до мене й ти, козаче!
1 ти поблід і гірко плачеш*
Здається, моря ти боїшся.
Чи розбишак морських страшишся?
"Не по собі я так нужусь,
Мій пане, мій Гарольде милий!
Об жінці серцем я журюсь,
Я діток кинув на родині.
По край села стоїть хатинка,
У ній зосталась люба жінка;
Що скаже дітям, як спитають:
"Де рідний батько їх блукає?"
О годі, годі! Джуро мій,
Твоя печаль святеє діло,
Та треба бути нам смілій,
Дарма, що серце наболіло...
Блудить тепер в широкім світі
Ми будем, джуро, наче діти;
А плакать нічого, козаче!
Ніхто й за нами не заплаче...
Хіба уранці у воріт,
Як ще туман надворі мріє,
Голодний пес згада привіт
Хазяїна й за ним завиє...
Вже наш корабль відплив від краю,
Вже вітер жаглик надимає.
Нехай пливе, куди захоче,
Аби назад вже не ворочав.
Гаразд могилам, усьому
Привіт свій щирий посилаю,
А зла не зичу нікому...
Бувай здоров, мій рідний краю!