Поети

Сторінка 2 з 2

Кобилянська Ольга

Моя поранкова душе! Солодка душе моя!

* * *

Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заговорив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,— і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.

Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай перебирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.

Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лиці.

В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,— в самоті навіть чутно її часом,— роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші...

Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весела, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого мене наповняла щастям.

Душе моя!

Тисячі разів я рад був кликати її: "Лишись зо мною, поранкова душе моя!"

* * *

Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цвіли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.

Почулися кроки.

Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: "Ти початок і кінець мойого життя!" — так поздоровляла вона його.

Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.

Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...

Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й тривожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...

— Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?

— Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...

Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:

— В моїм краю...

Він урочисто повторив її слова:

— В моїм краю...

— поети...

— поети...

— се жебраки!

— се жебраки!

* * *

Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.

І лишила — жебрака...

[17] — Кобольд — порода собак.

[18] — Фаталашки — забавки, дрібнички.