Моя поранкова душе! Солодка душе моя!
* * *
Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заговорив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,— і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.
Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай перебирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.
Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лиці.
В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,— в самоті навіть чутно її часом,— роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші...
Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весела, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого мене наповняла щастям.
Душе моя!
Тисячі разів я рад був кликати її: "Лишись зо мною, поранкова душе моя!"
* * *
Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цвіли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.
Почулися кроки.
Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: "Ти початок і кінець мойого життя!" — так поздоровляла вона його.
Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.
Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...
Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й тривожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...
— Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?
— Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...
Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:
— В моїм краю...
Він урочисто повторив її слова:
— В моїм краю...
— поети...
— поети...
— се жебраки!
— се жебраки!
* * *
Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.
І лишила — жебрака...
[17] — Кобольд — порода собак.
[18] — Фаталашки — забавки, дрібнички.