Поема про Канте Хондо

Сторінка 2 з 4

Федеріко Гарсія Лорка

ПОЕМА САЕТИ

СТРІЛЬЦІ
Оці чорні стрільці
до Севільї простують.

Ґвадалківір ось тут.

Повільні крилаті рухи
чорних плащів і брилів.

Ґвадалківір.

Ідуть із прадавніх країн
великої скрухи.

Ґвадалківір ось тут.

Простують у лабіринт.
Камінь. Любов. Кришталі.

Ґвадалківір.

НІЧ

Каганчик і свічка,
світляк і ліхтар.

Це для саети
сузір'я.

Золотаві вікна
тремтять,
і на світанку тануть
тіні хрестів.

Каганчик і свічка,
світляк і ліхтар.

СЕВІЛЬЯ
На вежі севільській
спритні стрільці.

Севілья — близна.
Кордова — тризна.

Пильнує місто
тривалі ритми,
заплутує їх
у лабіринти,
ніби
лозу, що горить.

Севілья — близна.

Під луком неба,
над лугом чистим
летить саета,
над рікою вистрілена.

Кордова — тризна.

Здурівши від обрію,
змішала в вині
грішне від Дона Хуана,
довершене від Діоніса.

Севілья — близна.
Залишає Севілья близни.

ПРОЦЕСІЯ
Вуличкою йдуть
дивні однороги.
З якого поля, з якого лісу,
з якої міфолоґії?
Ближче.
Вже схожі на астрономів.
Мерліни фантастичні
і Ecce Homo,
Дурандарте зачаровані,
Роланди роздратовані.

ХОДА
Діво в лелітках,
на ймення Самотність,
плинеш по місту
тюльпаном розкритим;
човен твій повен світла;
мріють свічки над людьми
і тривожні саети
поміж зірок кришталевих.
Діво в оздобках,
пливеш над народом
річкою вулиці
в море!

САЕТА
Смаглочолий Христос іде,
виступає
віддати лілеї Юдеї
заради гвоздик Іспанії.

Подивіться, звідки іде!

Іспанії.
Небо чисте і темне,
земля спалена,
русла, що в них ледве
суне вода оспала.
Смагле чоло Христа,
волосся попалене,
щоки запали,
вилиці виступають,
очі білі стали,
білі, мов білий день.

Подивіться, куди іде!

БАЛКОН
Лола
співає саети.
Довкола
гарненькі тореро.
Маленький перукар
біля дверей
в ритмі погойдує
головою.
Серед
духмяного чабрецю,
м'яти запашної
саети
співає Лола.
Це
та сама Лола,
що в басейн
заглядається довго.

РАНОК
Але, але
співці сает,
як і кохання, — сліпі.

Ніч зелену
саети порізали
гарячих лілей
близнами.

Кіль місяця
хмари похмурі розбив,
і сагайдаки цілі
повні роси.

Але ж, але
співці сает,
як і кохання, — сліпі.

КАРБИ ПЕТЕНЕРИ

ДЗВІН
Приспів
На жовтій вежі
забовкав дзвін.

За жовтим вітром
зайшовся подзвін.

На жовтій вежі
замовк уже дзвін.

З вітру та пороху
робляться срібні прови.

ШЛЯХ
Сто вершників у жалобі.
Куди вони скачуть?
Що то за небо туди лягло?
То сади помаранчів.
Та ж ані Севільї, ні Кордови
їм не побачити.
Ані Ґранади, яка по морю
плаче.
А їхні коні, неначе сонні
скачуть.
Туди, де поміж хрестів — спів
неначе.
Сім зойків у горлі сіли;
нащо
сто вершників андалусійських
скачуть?

ШІСТЬ СТРУН
Ґітара
змушує плакати сни.
Це зітхання
заблуканих душ,
що втікає
з широкого рота.
Як тарантул,
чигає на зойки,
сплітаючи зірку,
щоб полювати стогони,
що пливуть у цій діжці чорній.

ТАНОК
У саду петенери
У ночі саду
шість циганок
у біле вдягнених
водять танок.

В ночі садовій,
закороновані
кропом, трояндами
паперовими.

В ночі садовій
зуби перлові
пишуть у мороку
вогники.

І в ночі садовій
тіні стають довгі,
і аж по небозводу
ходять.

СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ
В білім дімку вмирає
Згуба чоловіків.

Сто коників дивограють.
Їхні вершники мертві.

У стумному мерехтінні
Непевних теплих вогнів
Мінливо тремтить муар,
Що бронзові стегна вкриває.

Сто коників дивограють.
Їхні вершники мертві.

Стоять удовжені тіні,
Там, де тривожний обрій,
І тремний бурдон ґітари
Урвався.

Сто коників дивограють.
Їхні вершники мертві.

ПРИГРАВКА
Ой, петенеро циганська!
Нема, петенеро,
на похованні твоєму
дівчаточок чемних,
що свої кучері пишні
Христу дарували,
що, поміж люди ходивши,
біле вдягали.
Йде за труною твоєю
люд весь пропащий,
що йому в голову серце
стриба та скаче.
Йде ця юрба та плаче,
по вуличках темних.
Ой, петенеро циганська!
Ой, петенеро!

DE PROFUNDIS
Заснули сто закоханих
назавжди, не до світу,
в землі сухій і збитій.
В Андалусії довгі
руді дороги биті.
Хрести стоять у Кордові,
де зелено оливами.
Хрести стоять на спомин
про сто оцих закоханих,
що в цій сухій землі.

ПЛАЧ
На жовтих вежах забовкали дзвони.
Залунали за жовтим вітром.

У віночку зів'ялих лілій
Дибає смерть.
Скрипка її біла
Скиглить,
Скиглить,
Скиглить.

На жовтих вежах замовкли дзвони.

З вітру та пороху
робляться срібні прови.

ДВІ ДІВЧИНИ

ЛОЛА
Прала під помаранчем
білі бавовняні льолі,
мала зелені очі
і волошковий голос.

Ой, кохання,
квітка впала!

Вода в потоці плинула,
повна ясного сонця,
линув із-поміж олив
веселий спів горобця.

Ой, кохання,
квітка впала!

Але, коли вже Лола
змилила мило в льолі,
до неї тореро прийшли.

Ой, кохання,
квітка впала!

НАДІЯ*
* В ориґіналі "Amparo", тобто "притулок"(Прим. перекл.)
Надіє,
яка ти самотня вдома,
Вдягнена в біле!

(Екватор, той що між нардом
і жасмином)

Чуєш із твого двору
джерельця чарівний шемріт,
і ледве співа канарок
жовтенький.

Дивися: тремтять кипариси,
вечірнім птаством обвішані;
а ти сидиш, вишиваєш
по літері літеру.

Надіє,
яка ти самотня вдома,
вдягнена в біле!
Тобі
"Кохаю!" не скаже ніхто,
бо не вміє.