— Ще прийде час, сину. Ти знатимеш все. Що я відаю — стара, темна жінка? Жрець, який присвятив тебе сонцю, казав: жде Вайвасвату дивна доля! Чекай долі-своєї, Вайвасвато!..
Хлопець ішов на берег моря, сідав на камені, слухав гуркіт прибою, дивився на плин зеленавих хвиль. Він вдивлявся в обрій, вслухався у звуки простору, стежив за блискавичним польотом крикливих птахів, ніби хотів у сплетіннях мінливої природи знайти розгадки таємниць, що тривожили його юний розум.
Не знати що приносили роздуми Вайвасваті, але мати бачила, що син повертався з берега вспокоєний, прояснений...
І знову котилися літа.
Ріс, мужнів Вайвасвата. Став він прекрасним юнаком. Сильним, як лев, струнким, як бамбук, яснооким, як сокіл. Чорношкірі дівчата острова плакали від жаги вечорами, ховаючись од сторонніх очей поза деревами, проводили закоханим поглядом юного велетня.
— Бог! Бог Сонця! — шепотіли вони, заламуючи руки над головою.
Бронзова шкіра юнака золотаво блищала під променями вечірнього сонця, густі кучері розсипалися темно-русим водоспадом по крутих плечах, очі горіли блакитним вогнем під густими бровами.
Він ішов на скелю, на своє звичне місце, завмирав. Груди здималися від неясного хвилювання, від прихованої тривоги. Вайвасвата ніби чув якийсь поклик. Куди? Хто його кликав? Для чого? Ніхто не міг відповісти йому.
Та одного весняного ранку дивна доля, пророкована жерцем Сонця, знайшла-таки Вайвасвату...
До острова наближалися три великі кораблі. Вони мали чорний, зловісний колір. Над ними, на щоглах, маяли жовті полотнища з криваво-червоними образами Пір'ястого Змія, що пазурами роздирав серце лебедя. Вітрил кораблі не мали, не видно було й гребців, але щось рухало їх по воді. Кораблі повільно наближалися до берега, за ними вирувала хвиляста буруниста доріжка.
Островитяни скупчилися на скелястому березі, дивилися на непроханих пришельців, мовчали, тривожно перезиралися.
Вайвасвата зацікавлено спитав:
— Батьку! Чому вони пливуть сюди? Які дивні великі човни... Вітрил немає,.. Нема весел... Що ж їх штовхає?
— Чаклунство,— знехотя відказав Діавара.— Не інакше, як чаклунство. Це кораблі Чорного Володаря. Я бачив такі ще в юності. Серце віщує лихо... Ой, недобрі це гості!
Кораблі вже близько. На них заворушилися постаті в чорному. Почали стрибати просто на мілину. Лаштувалися рядами, мовчки брели до берега, виблискуючи бронзовими панцирами.
Обличчя вояків закриті чорними машкарами. В прорізах блищать холодні очі. Не розібрати, що в них — злоба чи байдужість.
Велетень у білому шоломі з чорним пір'ям на верхівці витяг меч, щось крикнув. Вояки теж оголили короткі мечі. Тоді велетень сказав, звертаючись до островитян:
— Великий Чорний Володар Рути й Даїтьї Ранатака, повелитель сонця, дух земного круга, вічний король незримих і видимих сил, збирає нове військо для славних походів. Я — рука Володаря Ранатаки. Я — його слово. Я — його воля. Всі юнаки, здатні носити зброю, мають вступити до війська Володаря.
Юрба заціпеніла. Заголосили жінки. Спалахнули страхом і ненавистю очі чоловіків. А воїни по знаку велетня вже оточували широким кільцем островитян.
— О,— скрикнув радісно велетень.— Білий силач! Чудесна знахідка! Гей ти! Радій! Моє око відзначило тебе! Будеш вождем загону в легіонах Володаря! До мене руш!
Слова велетня були звернені до Вайвасвати. Юнак розгубився, ступив крок назад. Анура схопила його за руки. Тіло її тіпала лихоманка. Вона благально поглянула на Діавару, заголосила:
— Мужу, що ж це? Навіки синочка віддати на чужину? Діаваро! Вайвасвато!..
Велетень рішуче наблизився до Вайвасвати, схопив його за руку, смикнув до себе. Хлопець подався назад. Велетень похитнувся.
— Ого-го! — радісно-злобно скрикнув він.— Добра сила! Ану, не протився!
Він спрямував вістря меча на юнака, а другою рукою вказав на кораблі.
— Руш до берега і жди! Інакше — смерть!
Мене! Мене краще! — ридала Анура, затуливши собою Вайвасвату.— Сина не руште!
Ти, покидьку нікчемний! — Ударом ноги велетень відкинув Ануру.—Який він син тобі — білий хлопець? Він раб Чорного Володаря!
Вайвасвата спалахнув від образи за матір, схопив великий камінь і швиргонув його в напасника. Велетень, зойкнувши, захитався, впав. Чорні воїни коршунами накинулися на Вайвасвату, обплутали руки й ноги ремінням, повалили на землю. Він ворушився під ними, як ведмідь, ричав од люті. Але годі було щось зробити! Кільце блискучих мечів одділило Вайвасвату та інших юнаків острова від батьків, матерів, сестер і братів.
Над островом лунав розпачливий лемент. Захолола, заклякла Анура, витираючи кров з вуст, затуманеним поглядом дивилася, як її сина підвели з землі й повели у воду.
— Мамо!—кричав Вайвасвата.— Мамо, жди мене! Жди, батьку! Я повернуся!
— Ніколи! — зловісно обірвав його велетень.— Ніколи не повернешся, рабе поганий! Не схотів бути воїном, будеш довічним рабом Чорного Володаря! Довічним рабом! Ха-ха-ха!
Страшно регочучи, велетень дав знак вести полонених.
Юнаків вивели на борт кораблів. Ледве видно білу постать Вайвасвати. Ось уже зник він, єдиний, світлоокий, радість серця Анури, посланець сонця, дитя бурі! О Калауре, богине долі! О Тіанако! За що караєте так тяжко? Чим завинила Анура?
Відчай і гнів ширяє чорним птахом над островом. Вирує вода за кораблями. Невидима сила жене їх геть, до обрію. Буряна доля веде Вайвасвату до нових берегів, до нових звершень, у невідомі таємничі світи...
ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОРНИЙ ВОЛОДАР
Я — їздець. Візок — тіло. Візник,
що керує ним,— інтелект. Могутні
коні — почуття. Віжки, якими їх
стримують,— розум. Візок цей мчить
по шляху випробувань.
Катха — Упанішад
МАРУІРА
Маруіра зупинилася перед люстром. Великий полірований диск відбив її струнку постать, закутану в малиновий плащ з важкої парчі, бронзово-темне обличчя.
Дівчина всміхнулася. Блиснули радісно великі чорні очі, на щоках з'явилися лукаві ямки. Вона підняла руки до грудей, замилувалася витонченістю пальців, граціозністю довгої шиї, переливами чорно-синього волосся, що важкою хвилею спадало донизу.
Та враз, дівчина спохмурніла, важко зітхнула. Відвернулася од люстра. Що їй краса? Що їй привабливість? Для кого? Ходити днями й роками в батькових палацах, серед німих та покірних слуг, відчуваючи на собі важкі, жагучі погляди воєвод і чаклунів, які таємно роздягають її в своїх розбещених душах і ґвалтують в незримих тайниках сердець. О сором! Навіщо їй таке нелюбе, жалюгідне життя? Навіщо? Вся могутність батька Ранатаки, Володаря Рути й Даїтьї, до її послуг, незміряні сили дивовижних утворів чаклунства готові підкоритися їй! А що їй до того? Куди подітії ту силу?