І ось колихнулася земля. Десь недалеко заіржали коні. Маруіра скочила з постелі, вибігла надвір. Вайвасвата стояв на повен зріст, дивився на захід. На обрії повзла чорна мла, прорізана блискавицями й багряними полисками.
Знову затряслася земля, ніби в муках народження. Маруіра похитнулася, схопилася за плече мужа.
— Мужу мій,— прошепотіла вона.— Я чую ніби поклик у просторі. Атлантіс кличе. Хто б це міг бути? Гляньмо у Всевидюче Око...
Вайвасвата кинувся до намету. Зі скриньки добув заповітний кристал. Разом вони схилилися над ним. Кривава заграва мерехтіла в глибині Ока, глухо гримів простір.
Якась тінь промайнула в кристалі, потім з'явилися безумні очі.
— Ранатака! — скрикнула Маруіра злякано.
— Ранатака! — зловісно повторив Володар.— Він! Сам Пір'ястий Змій — зраджений і покинутий! О ти, Вайвасвато, перевершив мене у підступі! Ти не залишив мені жодного вімана! Ти закрив мені шляхи для втечі з безодні жаху, що вирує тут! Ти захопив мою доньку! Ти ведеш моїх підданих! О, прокляття вам всім! Проклинаю кожен твій крок! Проклинаю ту, яка ділить ложе з тобою! Проклинаю сім'я твоє і плід чрева її! Проклинаю ваше майбутнє! Ха-ха-ха! Ти гадаєш, що позбавишся мене? Ха-ха-ха! Я йду з тобою, Вайвасвато! В кожному з твоїх супутників живе Пір'ястий Змій. Він прокинеться, коли час наступить! І я знову народжуся серед твоїх обраних — ха-ха-ха! — серед обраних племен!
— Демоне жаху,— суворо сказав Вайвасвата, з жалем дивлячись на Ранатаку.— Ти сам пожинаєш посіяне тобою. Ти зневажив закон Буття, закон Любові. Про який підступ говориш? Чим загрожуєш? Знаю, що сім'я твоє розкидане в серцях людей. Знаю, що повернешся ще в далеких нащадках. Будуть битви попереду. Смерть і жертви... Все буде, підступний Пір'ястий Змію! Тільки ж прокляття твої даремні! Білий Лебідь невмирущий. Чуєш мене? Безмір посилає йому сили свої. Він збере свої крила, заживить розтерзане серце...
— Ніколи! — з ненавистю проревів Ранатака.— Ніколи! А-а!.. Кінець! Безодня розкривається!..
Спалахнуло полум'я. Чорна тінь Ранатаки махнула руками, ніби широкими крильми, і зникла. Пролунав оглушливий грім. Вайвасвата перевернув кристал, заховав його в скриньку. Мовчки поглянув на Маруіру. Вона була спокійна й бліда.
— Сталося,— прошепотіла Маруіра.
Знадвору чулися крики. Вайвасвата вийшов з намету. Дорослі й діти зібралися на гребені перевалу, лементуючи. Всі дивилися на захід. Звідти котилася по долинах сіра блискуча хвиля, змітаючи по дорозі ліси, каміння, селища. Видовище було настільки грізне, що люди замовкли.
— Ми вчасно вийшли на гору,— прошепотів Вайвасвата.— Океан затоплює землю...
А земля дрижала, стугоніла, несла відгомін страхітливих подій по всьому планетному кругу. І чорні хмари мчали на схід, викрешуючи блискавиці в грозах і ураганах.
Оналі винесла дитя з намету. Ані простягав ручки до матері, сміявся.
— Ма... ма...— белькотів він, дриґаючи ногами.
— Що тобі? — ніжно запитала Маруіра.— Що тобі, синку?
— Ані вимагає молока,— серйозно сказав Вайвасвата, поклавши руку на плече дружині.— Йому пора в путь. Чуєш, Маруіро? В далеку путь... Вічну...