Він поглянув угору. Над ним сіріла невисока стеля, викладена півколом з тесаних брил каменя. Праворуч ясніло невеличке відчинене вікно. Звідти лилося м'яке проміння сонячного дня, дихав теплий вітрець.
Вайвасвата підвівся. Він лежав на простому дерев'яному ложі, засланому пухкими жовтавими водоростями. Хто ж врятував його? Де його мимовільний товариш?
Вайвасвата ступив до виходу, зупинився на порозі. Перед ним лежала широка долина, оточена білосніжними горами. Посередині велично виділялася могутня вежа з грізними зубцями, навколо неї ряд менших будівель в оточенні струнких ялин і кедрів. Жодного поруху, жодної постаті.
Вайвасвата прислухався. Йому здалося, що в тиші чується невловимий клекіт напруженої роботи. Пружні, незримі хвилі радісної сили пронизували тіло, вливалися в серце.
Поряд з ним з'явилася висока постать. Вайвасвата від несподіванки сахнувся. Почув голос:
— Швета-Двипа вітає тебе, сину...
Вайвасвата жадібно прислухається до тих слів, дивиться, дивиться на постать людини, на її обличчя. Чому таке знайоме довгасте бронзове лице? Де він бачив ці полум'яні очі під густими бровами? Очі, в яких суворість і ніжність, ласка й вражаюча сила. Де він чув тихий і владний голос? Хочеться кинутись до ніг дивній людині, притиснутись обличчям до її колін і заплакати, як плакав колись у дитинстві.
Але його порух перехопили. Незнайомий обняв Вайвасвату, лагідно дивився в його глибокі блакитні очі, де тремтіла сльоза. Прошепотів тривожно:
— Ти пізнав мене, сину?
— Учителю,— вилетіло з вуст Вайвасвати.— Я чув У серці твій голос. Ти вів мене серед бурі. Ти врятував мене. Але я вже зустрічав тебе. Де? Коли? Скажи...
Сиві вуса Учителя здригнулися в посмішці. Погляд затуманився далеким спогадом.
— Тоді над маленьким островом Атлантіса гриміла буря. Я залишив тебе в човні на березі. О Вайвасвато, як сумувало моє серце, сину! Навіть знаючи закони причин і наслідків, знаючи, що рука Швета-Двипа проведе тебе серед хаосу життя, мені було тяжко лишати тебе самотнім. Потім тебе знайшли Анура й Діавара...
— Як? — палко скрикнув Вайвасвата.—То був ти?
— Я,— ніжно сказав Учитель.
— Але навіщо? — не міг ще збагнути Вайвасвата.— Поясни. Навіщо це було потрібно? Для чого?
— Ти про все дізнаєшся,— м'яко відповів Учитель.— Заспокійся. Крім земних батьків, у тебе є батьки на іншому планетному крузі. На Шукрі...
— На ранковій зорі? — перепитав приголомшений Вайвасвата.
— Так. Тільки зажди трохи. Ти повинен сприймати нові тайни послідовно.
— Але ж я... земна людина? Як усі...
— Земний двійник. Ти тут і на Шукрі. Кожне явище мас свій вищий вияв у Безміру.
— Я — там, на Шукрі? — вражено перепитав Вайвасвата.— І я міг би зустрітися з самим собою?
— Ти зустрінешся. Але зажди...
— А Маруіра? Вона як?
— Маруіра — твоя таємниця, — зітхнув Учитель. — Про неї я не можу сказати. Ту таємницю розкриє тобі серце. А тепер я залишу тебе. Незабаром стрінемося знову. Будуть бесіди, буде навчання. Спочивай, приглядайся, сину...
Учитель зник так же раптово, як і з'явився. Вайвасвата тривожно й радісно зітхнув, відчувши в грудях нез'ясовне почуття щастя й заспокоєння. Він приплив до рідних, казкових берегів. Попереду вгадувалися ще значніші, ще бурніші дороги. А нині серце бажало випити повну чашу таємниці й любові...
ЧАРІВНА ДОЛИНА
Вайвасвата повернувся до кам'яного притулку. Там він знайшов на дерев'яному столику череп'яний кухоль з молоком, невеликий запашний корж. На ліжку лежала біла туніка з пурпурною облямівкою, міцні сандалії, темно-синій оксамитний плащ. До слуху Вайвасвати долинув дружній голос:
— Прийми дарунок друга. Одягнись і поїж.
Юнак поглянув навколо. Нікого не видно. Він посміхнувся. Дивуватись не слід. Він в краю казки.
Вайвасвата скинув свою туніку, від якої лишилось саме лахміття, одягнувся в подароване вбрання. З насолодою випив густе, цілюще молоко, заїдаючи коржем. Потім вийшов знову на простір.
До нього наблизився молодий хлопець. Той самий, якого він врятував на гірській стежині. Великі сірі очі хлопця сповнилися безмовним почуттям вдячності. Він обняв Вайвасвату, потім відхилився, сказав:
— У мене був небезпечний дослід. Трохи невдалий. Я опинився в горах. Знепритомнів і не міг повідомити одразу своїм. Добре, що ти трапився...
— А потім? — запитав Вайвасвата.
— Потім нас побачили в магічному дзеркалі. Вислали агнісферу.
— Що це?
— Летючий корабель.
— А чому я так довго йшов сам? Невже мене не бачили раніше?
— Бачили,— спокійно відповів юнак.— Та закон Великого Іспиту вимагає, щоб шукач ішов сам до останньої межі. Лише на грані відчаю посилається поміч. Так наша суть кристалізується самовідданістю, вірою й мужністю... Тобі про все скажуть старші. Ходімо, я покажу тобі нашу долину. Звати мене Хео.
Удвох вони рушили до великої вежі. Праворуч від них, на широкому майдані, закладалися підвалини гігантської споруди з рівних кам'яних брил. Там поралася невелика група людей у темних туніках. Вайвасвата зупинився, спостерігаючи за ними.
На його очах висока скеля луснула навпіл, одсунулася від своєї основи. З неї відпала верхівка, потім посипалися боки. Залишився іскристий гранітний куб висотою до десяти ліктів.
Люди, взявшись за руки, стояли непорушно. Куб безшумно колихнувся, потім поплив у повітрі до основи споруди. Там він тихо ліг на своє місце, доточуючи недобудовану стіну.
— Що це? — прошепотів Вайвасвата.—Хто розколює скелі? Хто рухає їх? Адже люди непорушні!..
— Тіло їх непорушне,— сказав Хео.— А думка напружена й дійова. Субстанція творящої думки — не зрівняна ні з чим сила. Об'єднуючії силу думки, ці люди збуджують у просторі силу єдності матерії, яка породила все видиме й невидиме. Ти побачиш багато дивного. Безліч прекрасних таємниць у Космосі. Ходімо...
Вони ступили під віття кедрів. Йшли по золотистій глиці, по м'якому моху. Вайвасвата мовчав. Думав. Не міг звикнути до того, що таємнича Швета-Двипа така проста, близька і разом з тим така чудесна...
Велична вежа виростала, закривала небо. Вже видно було чорні отвори, ніби бійниці, в стіні, відчувалася непохитність у обрисах будови, у її темно-фіолетовому забарвленні, в тиші, що оточувала дивовижний утвір Швета-Двипа.