В'язнів привели до храму. Сонце сходило, сріблило гостре верхів'я споруди. На широкому майдані шуміла юрба, щільним кільцем оточивши кам'яний поміст. Біля помосту височіла кам'яна фігура Пір'ястого Змія.
Юрба розступилася. Приречених провели до помосту. Дівчина зацьковано дивилася на двох катів у багрових плащах, з машкарою на обличчях, і похмурого високого жерця.
— За що? За що? — розпачливо шепотіла вона. Охорона оточила поміст, відтіснила цікавих. Жрець
підняв руки вгору, гугнявим голосом став викрикувати закляття. Біля погруддя Пір'ястого Змія, в заглибині, загорілося багаття. Жрець, співаючи гімни, вкинув до нього дві жмені якогось порошку. Важкий дим поплив над натовпом. Пролунали крики:
— Священний Змій дивиться на нас! Він вимагає жертви!
— Бачимо! Бачимо!
— Крові Пір'ястому Змію!
— Жертви! Жертви!
— Крові! Крові!
Старий в'язень журно й лагідно дивився на юрбу, кивав головою:
— О нерозумні брати! Ви бачите примари власної свідомості! Ви спите наяву! Просніться — і ви побачите, кого хочете кинути в жертву! Самі себе! О нещасні!..
А Вайвасвата, схилившись до дівчини, тривожно запитував її:
— Як ти потрапила до в'язниці? За що?
— Була жрицею при храмі,— тремтячи, шепотіла дівчина.— Мала принести в жертву козеня. Воно було таке біленьке, грайливе. Я пожаліла. І випустила його. Віддала одній сім'ї. А в жертву на вогонь поклала дохлого пса. Я гадала, що богам однаково, який прах нюхати. І те й те смердить, чадить. Я не знала, що старший жрець дізнається про це... Мене схопили й кинули у в'язницю. А тепер... О горе мені! Я сама буду жертвою...
— Радій, дитя моє,— весело сказав старий в'язень, прослухавши розповідь.— Ти пожаліла невинне створіння. Ти відчула закон єдності. За те скоротиться стежка твого страждання в майбутніх життях... Мужньою будь, дитя моє!..
Жрець скінчив співати гімни, щось гукнув. До приречених підступив один з катів, смикнув старого за руку, повів на поміст. Той покірно йшов за катом. Жрець зірвав з приреченого шмат полотна, яким той обгортав своє нужденне тіло. Другий кат приступив до краю помосту, закричав:
— За кощунство над богами, за відмову назвати ім'я своє, за те, що ставив себе вище Пір'ястого Змія, єдиного володаря землі й неба,— призначено цього відступника в жертву. Хай твориться воля Пір'ястого Змія!
Натовп захоплено заревів. Дівчина притулилася до Вайвасвати, заплющила очі. Жрець, тримаючи ніж і чашу, ступив до приреченого. Той поглянув на сонце, на людей, закричав:
— Егей, брати мої! Я люблю вас, бідні брати мої! Ви — це я! Це ж себе ви приносите в жертву!
— Крові! Крові! — завила юрба, скаженіючи.
Кати схопили в'язня за руки. Жрець замахнувся ножем. Приречений спокійно дивився на вбивцю. Він встиг ще сказати:
— І ти, мій брате,— це я!
Тихо, як підтята билина, впав старий раб від удару. Приголомшений Вайвасвата, мов крізь туман, бачив, як жрець розтинав йому груди, як вийняв тріпотливе серце, показав людям, як кинув його в огонь.
Чаділо жертвенне багаття, сморід паленого м'яса плив над майданом, над храмом, над натовпом, дим закривав сонце.
— Ех, нема меча,— в безсилій люті шепотів Вайвасвата.— Дорого б віддав я вам своє серце, підлі вбивці! О мій мертвий, мій ніжний брате! Вогнем треба палити страшне злочинство! Беззбройне добро вміє лише вмирати...
Знову з помосту зійшли кати, схопили дівчину. Вона вже заклякла від жаху й навіть не пручалася. Лише шепотіла поблідлими губами якісь молитви. Вайвасвата опустив голову, заплющив очі. Перед його внутрішнім зором виникла Маруіра. Він благословив її в думці, посилаючи свою любов, своє останнє вітання...
НА СМЕРТНІЙ ГРАНІ
Маруіра зупинилася перед батьком — на ній був чорний саван, обличчя покрите червоною запоною. Ранатака стояв спиною до неї, дивився на жовтогарячий вогник у посудині з білої глини, де курилися якісь пахучі трави. Поворушився, зітхнув тяжко і, не обертаючись, понуро запитав:
— Чого тобі? Маруіра мовчала.
Тоді Володар обернувся до неї. Оглянув з голови до ніг. Вражено скрикнув:
— Що ти дієш? Для чого одягла покров мертвого?
— Бо я йду вмирати,— згаслим голосом мовила донька.
— Безумна,— сказав Ранатака.— Що ти вигадала? Я не допущу цього. Я кину тебе у в'язницю!
— Не зможеш перешкодити,— пролунала спокійна відповідь.— Я знаю древнє закляття. Мене навчила мати. Я вмію покинути тіло. Твоя погроза не страшна...
Обличчя Володаря посіріло. Він збагнув, що донька не жартує. Ступивши до неї, схопив її за руку, намагався заглянути в закриті запоною очі.
— Тоді кажи, кажи! Що хочеш? Для чого прийшла терзати мене?
— Звільни Вайвасвату...
— Ні! — крикнув Володар. Його очі загорілися мстивим вогнем.— Він зганьбив мою честь. Він хотів зганьбити тебе!..
— Що ти говориш, батьку й Володарю? — з гіркотою промовила Маруіра.— Про яку ганьбу мовиш? Ти хотів віддати мене Гану — нікчемному, бридкому чаклунові! То була ганьба! Ти хотів, щоб сім'я хтивого й мерзенного діда влилося до лона доньки Володаря Атлантіса! Яких дітей, а тобі онуків я народила б від такої гидотної спілки? Скажи — яких? Невже можна порівняти його з Вайвасватою? Вайвасвата — герой і вояк! Вій мужній і безстрашний! Він — прекрасний і добрий! Де твої очі?
— Він — раб! — нахмурився Ранатака.— Я підняв його з рабства і поставив воєводою. І ось вдячність!
— Рабство в душі людини, а не в становищі, батьку! Він був вільний! Твої, вояки захопили його. Але він не зігнувся в неволі, а зберіг мужність і честь! Хіба не він врятував мене в бурю? Згадай!
— До чого ведені, Маруіро? — грізно запитав Володар.— Невже б ти хотіла, щоб Вайвасвата став батьком твоїх дітей?
— Він став ним.
— Що?!
— Я сказала. Я несу в лоні дитя від нього. Батьку, я люблю його. Він — радість мого серця. Його повели на страту. Я бачила у Всевидючому Оці. Батьку, як тільки впаде його голова, я теж умру. Ти хочеш лишитись сам? У тебе кам'яне серце! Ім'ям матері я заклинаю тебе!
Як скеля, стояв Ранатака. Не поворухнеться. Хмара нависла над чолом, очі сховались під бровами. Важка думка гризе серце. Справді, поспішив він. Ще тоді, коли домовився з молодим воєводою про похід. Кого тепер послати? Кому довірити?