— Не зімкну,— шепоче Вайвасвата.— Не забуду. Не заспокоюсь ні на мить...
Того вечора в притулок Вайвасвати, як завжди, прийшла Маруіра. Застережливо підняла руку, щоб він не наближався. Глухо сказала:
— Надійшли грізні часи, Вайвасвато. Серце віщує біду...
— Я можу в чомусь допомогти, господине? — тривожно запитав юнак.
— Не знаю,— прошепотіла дівчина.— Я ще нічого не знаю...
— Скажи мені все...
— Не можу. Ще не можу. Прошу лише відповіді: ти готовий до найстрашнішого?
— Готовий, господине,— твердо сказав Вайвасвата.— Тільки я мушу знати, в ім'я чого? Чому не скажеш мені?
— Бо й сама ще не знаю. Життя принесе відповідь. Тільки не забудь моїх слів, Вайвасвато. Готуйся до найстрашнішого...
ПЕТЛЯ
Маруіра недаремно тривожилася. Напередодні увечері вона мандрувала над Атлантісом з допомогою Всевидючого Ока. Чарівний пристрій переносив її над землею з города Золотих Воріт в рибальські села, з храмів до притулків бідноти, з буйних предковічних лісів до крижаних верхів'їв гір.
І раптом їй захотілося подивитися на батька, на Володаря Ранатаку... Спочатку холодок остраху прокотився поза спиною. Свідомість застерігала, що цього не слід робити, що за це може бути страшна кара... Та невідступне бажання перемогло. І Маруіра метнула свою свідомість в палац Володаря.
Кристал Всевидючого Ока тьмяно іскрився блакитними променями. Миготіли коридори, статуї в нішах. Двері. Механічні люди — вірні вартові Ранатаки. А ось і батько. Він не один. Біля нього стоїть якась постать. Хто ж це?
Маруіра придивляється. Ближче, ближче. Ба, та це ж головний чаклун Ган. Найближчий радник Володаря, старший жрець культу Пір'ястого Змія. Маруіра завжди боялася його і уникала навіть дивитися на Гана. Погляд чаклуна був холодний і жагучий, він роздягав дівчину, впивався в її свідомість, залишаючи почуття сорому й огиди. Що потрібно йому? Що він хоче від Володаря?
Дівчина прислухається. Розмова ведеться тихо, але слова Гана чітко карбуються в свідомості Маруіри.
— Дзеркало битви дало грізні знаки,— говорить Ган.— Кілька разів ми спіймали потік променя Швета-Двипа. Ти розумієш, Володарю, що це означає?
Ранатака мовчав. Грізна зморшка прорізала високе чоло. Очі горіли темним вогнем. Потім він, розтуливши сухі губи, повільно мовив:
— Посланець виріс. Ось що це означає, Гане. Вони готують його. Для чого? Що вони задумали?
Маруіра, завмерши від несподіванки, слухала. Намагалася збагнути, осмислити почуте. Про що вони мовлять? Яке дзеркало битви? Який посланець? Вони згадують Швета-Двипа... Отже, не казка, не легенда... А батько запевняв її, що це вигадки! Невже він не довіряє навіть доньці?
— Ми зібрали всі пророцтва,— повільно цідив Ган,— всі попередження цих божевільних бродячих пророків, жерців Сонця. Ми не забули навіть сновидінь просто-людів...
— Нащо мені пророки! — роздратовано сказав Ранатака.— Я велів знайти шлях до Швета-Двипа! Я велів пробити прохід в їхньому захисті...
— Володарю,— спокійно заперечив Ган.— Ми зробили все, що могли! Панцир незримого захисту Швета-Двипа пробити неможливо. Ти знаєш, яка сила...
— Знаю, знаю,— невдоволено перебив Чорний Володар.— То що ж пророцтва? Коротше і ясніше...
— Пророкується твоє падіння. І загибель Атлантіса. Пророкується прихід нового вождя, який врятує народ...
— Віковічні образи! — зневажливо всміхнувся Ранатака.— Вони записані в книзі простору. Всякий нікчема, хоч трохи чутливий, спіймає їх у видінні чи уві сні. Загибель, новий вождь, золотий вік! Раби завжди мріють про золотий вік, про владу й багатство, не вміючи володіти навіть собою!
— Володарю,— заперечив Ган.— Кажу ще раз: ти даремно зневажаєш голос юрби. Вони відчули те, що наближається. Ми не змогли визначити місця — це неможливо, але ми бачили в дзеркалі битви появу променя Швета-Двипа. Ти сам сказав — посланець виріс! І треба його знайти...
— Знищити,— жовчно озвався Ранатака.
— Як?
— Треба думати! Навіщо ж ви всі носите вбрання чаклунів? Чим ви займаєтесь? Тим, що тривожите стихії, викликаючи бурі на морях і смерчі в пустелі? Немудре заняття для чаклуна. Гадаю, що маги Швета-Двипа не витрачають часу па подібні іграшки!
— Володарю...
— Зажди! Я досить слухав. Тепер слухай ти. Ранатака не буде чекати. Ранатака вдарить перший. Посланець Швета-Двипа повинен вмерти!
— Я не збагну твоєї думки!
— Я підкажу тобі. Єдиний острів Атлантіса, який не має культу Пір'ястого Змія,— Тот. Там поклоняються Сонцю. Там ганьблять мій рукотворний образ, не визнають моєї влади. Лише там треба шукати посланця...
— Їх багато, Володарю. Як серед них знайти посланця? Хто вкаже на нього?
— Ти не дорослий муж, Гане! Ти дитя! Ми знищимо весь острів Тот, і хай нам поможе благословенний Пір'ястий Змій!..
Маруіра ледве не скрикнула від жаху. Батько хоче знищити цілий острів, щоб вбитії посланця Швета-Двипа! Яке злочинство! Чим завинили люди? І чому Ранатака так боїться посланця? Хіба казковий острів Швета-Двипа, де живуть безсмертні, ворог Атлантіса, ворог його людей?
— Володарю, ти певен, що посланець там? — запитав Ган.
— Яке це має значення? — зневажливо відповів Ранатака.— Остання твердиня непокори впаде до моїх ніг! А потім — удар на Швета-Двипа!
Обличчя Гана спотворилось од жаху. Він якусь мить мовчав, ніби проковтнув язик. Потім прошепотів:
— Володарю... Ти знаєш, що Швета-Двипа має далекосяжні вуха...
— Герої,— зневажливо процідив Ранатака.— Чаклуни! Володарі ефіру! Ви здригаєтесь при одному слові "Швета-Двипа"! Я навчу вас сміливості! Пір'ястий Змій не приховує своєї ненависті! Це боротьба віковічна й невблаганна! Вони — пришельці! Ми — господарі планетного круга! І я покажу їм, хто господар!
Свідомість Маруіри наморочилась від навали неймовірних новин. Вона побачила свого батька зовсім іншим, не таким, як раніше. І хоч боялася повірити повністю в те, що чула, настільки воно було жахливе, але слова, що линули з Всевидячого Ока, стверджували догадки.
— Похід очолиш ти,— сказав Ранатака.— Я теж буду з військом. Хай на майданах міст палають багаття! Хай вивезуть вино для юрби! Хай всі храми принесуть Пір'ястому Змію жертву серця. Народ повинен забути пророцтва, забути про нового вождя! Хай славлять Ранатаку! Похід, похід, похід! Ти збагнув, Гане?