Закурився димок над сумішшю, поплив у повітрі. Тонко лоскотав ніздрі дівчині. Вона вдихнула його. Спокій розлився в свідомості. Хвиля занепокоєння відкотилася в далеч, зникла. Стало легко, ясно, просто...
Дим погустішав, став жовтим і непрозорим. Маруіра глибоко зітхнула. Їй здалося, що свідомість відділяється від неї, витає десь збоку. Створилося враження, ніби вона розділилася. Одна Маруіра сидить біля люстра, друга витає в просторі. Легко, чудово, незбагненно!
А вуста дівчини шепотіли древні магічні закляття:
— Духи повітря й вод, сили землі й вогню, я не турбую вашого спокою! Залишайтеся в сферах своїх! Священним поясом Незримої Матері відгороджую вас! Спіть в лонах своїх! Абеон! Амеон! Вам жертва мого серця! Прийдіть, допоможіть!
У люстрі зникає зображення Маруіри. Там порожньо, темно. Відкрилася безодня, переливається клубами диму, розмаїтими іскрами, юрбами привидів.
Паморочиться в голові Маруіри, вона ледь-ледь утримується на грані свідомості, шепоче палко:
— Мати, матусю! Донька твоя Маруіра тривожить дух твій! Прийди, прийди, прийди!
Сіра мла насувається на дзеркало, набирає тремтливих форм. З'являються туманні руки, наливаються фарбами, виникає з імли обличчя. Рідне, миле обличчя матері. Вона всміхається, сумно дивиться на доньку.
— Чого тобі, Маруіро? Чим збентежений дух твій? — ніжним шелестом лине запитання.
— Тяжко мені, матусю,— стогне донька, тремтячи від напруження.— Серце моє не належить мені. Я розриваюсь на двоє. Навколо мара, сон... Мене не вабить життя. І лише він... він... світоч для мене! Але він раб... Ой матусю, тяжко мені!
— Ти сама сказала — мара,— прошепотіла мати.— Ти сама сказала — світоч. Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!..
Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла...
— Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна.
Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені.
Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця...
У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м'яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав.
Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п'ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину.
— Зула,— пояснила вона.— Я хочу заграти...
— Мені? — вражено запитав юнак.
— Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите...
— Тоді співай, господине,— прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом:
З таємничого Краю,
Залетіло Зерно Золоте в Океан Предковічний.
Залетіло тремтливе Зерно Життя.
І пустило коріння у простір широкий,
І розкинуло віти у неосяжність.
Виростало, міцніло неповторне Древо Життя
А на ньому визрівала дивовижна квітка,
Єдина у цілому Всесвіті.
Квітка Серця й Любові.
Та раптово підкрався підступний Дракон,
І захотів він проковтнути палаюче серце,
Щоб володіти ним лише йому!
Щоб у Хаосі все потопити, як колись, до появи Зерна.
Серце вибухло полум'ям і розсипалось в неосяжнім
просторі небес,
Незліченними іскрами розлетілось в Океані Життя.
Так порушилась Єдність...
Плинуть іскри в серцях, і шукають дороги до рідного
дому.
Та дорога — Любов.
Де виникає вона — древній заповіт воскресає:
Скласти з іскор палаюче Серце,
Повернути його — променисто-чудове —
У єдине лоно Життя.
Маруіра замовкла... Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату.
— Мене стривожила пісня,— сказав юнак.— Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине...
— Думай, Вайвасвато,— суворо мовила Маруіра.— В цій пісні велика таємниця...
Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку.
— Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі...
Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла:
— Пам'ятай, Вайвасвато... Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст...
ПОТІК МУДРОСТІ
Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру.
Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості.
Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини.
Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі.
"Лише знання розсіює нерозуміння,— шепоче Вайвасвата,— як світло розсіює пітьму".
— Дивно й гарно,— хитає головою юнак.— Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові... Тільки чому ж... чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей?
Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому?
"Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення".
Вайвасвата зітхнув. Задумався.
Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення... Незлобивість... Таємничі поняття, прекрасні, чисті... Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий?