— Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів...
— Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене?
— Ні, Вайвасвато,— сумно зітхнула дівчина.— Але не зви мене господинею. Ім'я моє Маруіра...
— Не смію,— похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого...
— Не знає нічого,— прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти?
Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима.
— Я дивуюся їм...
— Чому?
— Не збагну. Як вони тут?
— Де тут, Вайвасвато?
— На землі, господине... Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури...
— Дивно говориш, Вайвасвато...
— Не знаю. Я так мислю.
— Я думала про щось подібне,— сказала Маруіра.— І читала в старих рукописах.
— Читала,— протяжно сказав Вайвасвата.— Мені навіть слово це незнайоме...
— Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса...
— Я ніколи не знатиму того,— похилив голову юнак.
— Чому?
— Хто ж навчить мене?
— Я,— блиснула очима Маруіра.
— Ти, господине?
— Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато...
Вайвасвата дивився на схвильоване личко Маруіри, і серце його билося часто й тривожно. Звідки ця дивна ніжність у господині? За що йому негадана радість?
— Я вечорами приходитиму до тебе, Вайвасвато. І приноситиму рукописи знання. Жди мене. Але ні слова нікому...
Маруіра всміхнулася ласкаво й швидко пішла геть. Вайвасвата дивився їй услід, ще не вірячи, що тендітна постать у чорній оксамитовій сукні не привиділася йому...
ПРОМІНЬ У ПІТЬМІ
Надвечір Вайвасвата облишив роботу в саду, склав біля свого житла мотики, ножі, драбини. Вмився холодною прозорою водою з потічка. Потім вирішив помити голову. Намилював волосся блідо-зеленою травичкою, що нею так часто вмивала його Анура в дитинстві. Трава пінилася, щипала очі. Вода, стікаючи з голови юнака, ставала все чистішою. Покінчивши з вмиванням, Вайвасвата розчесав буйне волосся дерев'яним гребенем. Подумавши, дістав з вузлика білу чисту туніку, яку придбав недавно у палацових рабів, перевдягся.
Схилившись над потоком, він заглянув у дзеркальну воду і злякався. Для кого він так готується? Донька Чорного Володаря обіцяла прийти. Обіцяла... Кому? Нікчемному, безправному рабу. Щоб вчити його. Що це? Глузування? їй сумно, їй хочеться розваги! От вона й вибрала його потішитись. А потім прийде сюди разом з вояками... І накаже схопити його! Яка ганьба!
Вайвасвата кинувся до свого притулка, хотів зірвати з себе туніку. Потім отямився. Охопивши долонями обличчя, сів на свою нужденну постіль, тяжко задумався. Не може бути! Така зрада неможлива від таких ясних очей! Що з того, що вона донька Володаря? Адже врятувала вона його від смерті, від тяжкого поневіряння!
Вайвасвата схопився з постелі, вийшов надвір. Смеркало. Чорним громаддям нависав палац Володаря над садом. У небі мерехтіли перші зірки. Багровим кружалом над далекими горами сходив місяць. З міста долинали протяжні крики, пісні.
Зашелестіли кущі. Вайвасвата кинувся, причаївся біля своєї хатини.
— Хто там?
— Я, Вайвасвато...
Ось вона, Маруіра. Гнучка, як ящірка. В темному плащі. Очі сяють таємничим вогнем, тривожний подих злітає з вуст.
— Ходімо в притулок.
— Господине, навіщо?
— Ходімо...
Він вже не заперечує. Відчиняє двері, впускає казкову гостю. Підпирає двері важкою мотикою. Хутко завішує маленьке віконце плащем. Потім розгрібає попіл у пічурці, роздуває жарину. Спалахує смолиста трісочка. Вайвасвата запалює світильник. Жовтавий вогник освітлює Маруіру. Вона оглядає тісне житло, слабо всміхається.
— Мені подобається тут, Вайвасвато...
— Жартуєш, господине?
— Ні, не жартую.
— Господине, я думав, ти не прийдеш... Я думав, ти глузувала.
— Я знала, що ти так думаєш.
— Чому ж тоді...
— Вайвасвато, почнемо навчання.
— То ти справді?
— Вайвасвато, я принесла папірус для вивчення знаків письма.
— Господине, я боюся за тебе. Кинуться, дізнаються, що тебе нема. Буде лихо...
— Ти боїшся за себе?
— Ні,— спалахнув Вайвасвата.— За себе — ні! Але ти...
— Тоді все гаразд! За мене не бійся. Я знатиму, коли хтось захоче мене бачити.
— Як, господине?
— Не питай. Згодом будеш знати багато. Почнемо...
Вайвасвата замовкає. Почуття довір'я й ніжності заливає серце юнака. Хай що буде! Йому радісно, йому приємно. Дивитися в гарне обличчя, слухати співучий голос, любий голос... Чого ще треба?
— Де можна сісти, Вайвасвато?
Юнак кинувся до постелі, згорнув її, підсунув до Маруіри.
— Якщо господиня дозволить... У мене більш нічого нема...
— Мені буде добре, Вайвасвато.
Маруіра сіла на постіль, дістала з-під плаща згорнутий в трубку папірус. Розгорнула. Вайвасвата, тамуючи хвилювання, дивився на її поважні рухи. На листку з'явилися чорні знаки. Маруіра показала на перший.
— Що бачиш, Вайвасвато?
— Схоже... на рибу,— несміливо прошепотів юнак, присівши навпочіпки біля дівчини.
— Риба і є,— сказала Маруіра.— Отже, це й значить "риба".
— Так просто? — здивувався Вайвасвата.
— Не просто,— похитала головою дівчина.— Дивися далі. Що бачиш?
— Риб'яча голова...
Маруіра тоненько засміялася. Вона так розвеселилася, що навіть сльози виступили на очах. Вайвасвата винувато дивився на неї.
— Хіба не так, господине?
— Ой, Вайвасвато... як ти розсмішив мене... Риб'яча голова. Ха-ха-ха... А. це? Це що таке?
— Риб'ячий хвіст...