— І допоміг він вам?
— Не допоміг — сам усе зробив. Коли я через два дні після роботи до нього поїхала, як ми умовилися, рецензія була готова — надрукована у двох екземплярах, усе честь по честі. Я йому дякувати, а він головою похитав і сказав: "Не треба, Валю, це я в своїх інтересах, щоб нам з вами сьогодні не працювати, а шампанське пити…" І очі у нього були в той момент незвичайні — сумні і якісь сяючі, я таких ні в кого ще не бачила. Напевно, в той момент я в нього й закохалася. Що ж, я — людина рішуча. Прямо при ньому зняла слухавку й подзвонила додому, що ночуватиму у подруги.
— Любов з першого погляду, так би мовити…
— Це що, іронія"?
(Варахасій перервав читання.
— Я вже доповів тобі, — сказав він, — що ця дівиця виявилася чарівною особою. І говорила вона зі мною охоче, немовби тільки й чекала випадку виговоритися. А коли я сказав дотеп щодо любові з першого погляду, обличчя її спотворила лють. Тобто це я говорю — спотворила, насправді воно залишилося прекрасним, це обличчя, тільки іншим, чи що…)
"— Це що — іронія?
— Яка вже тут іронія, Валентино Мирленівно, боже борони…
— Ви його не знали… Та й ніхто його не знав, навіть найближчі приятелі. Одна тільки я знала, тому, напевно, що він був першим в моєму житті чоловіком. Я його любила без пам'яті. Хоча з самого того вечора знала, відчувала, що не надовго мені це щастя…
— Він вам сказав, що скоро помре?
— Нісенітниця! Не міг він мені цього сказати. Він був здоровий, він був абсолютно здоровий і невимовно ніжний… Мати ніколи не була зі мною такою ніжною, як він. Тільки одного разу…
— Що?
— Незадовго до… Ну, тижнів зо два до смерті він раптом сказав мені ні з того ні з сього, вночі, я вже задрімала… Голосно й виразно сказав: "Скоро нам розлучатися", а я спитала крізь дрімоту: "Чому"? І він відповів: "Тому що тобі далі, а мені назад, Неко-тян…"
— Пробачте… як він вас назвав?
— Неко-тян. Він мене так називав іноді. Колись він був у Маньчжурії й закохався там в одну японочку, і вона навчила його так її називати. Пестливе прізвисько. Неко-тян. Мені дуже подобалося, коли він так мене називав…"
. . . .
— Тепер у нас піде чоловік, — сказав Варахасій. — Костянтин Пантелійович Шерстобитов, колишній однополчанин Воронцова. Розповів він багато цікавого, і багато чого я з його оповідань виписав, але всього читати не стану, а зачитаю лише невеликий уривок. Слухай.
"— …Ось там-то, за Друттю, мене й накрило. Друть ми з ходу перескочили, а як на обрив виперлись — трах-бах, і нічого не пам'ятаю. Опритомнів уже в санбаті. Півноги як не бувало, ломить — сил немає, ллю сльози, а що поробиш? Гаразд. І ось за годину, як мене в тил відправляти, являється Микитка. Живий-здоровий, весь у пилюці, рот до вух, ліва рука на перев'язі, теж його зачепило, але легенько, залишився в строю. Як уже він до мене прорвався — не знаю, не скажу. Ну, квапливо перекинулися про те про се, виявляється, комбата у нас знову вбило, поцілувалися на прощання, а потім суне він мені в руку складений папірець і говорить мені: ти, каже, як я тобі написав тут, так і зроби, та не забудь, каже, а то після Перемоги сам тебе знайду і, незважаючи що ти тепер інвалід, рило набік виверну по старій дружбі. І побіг. Ну, розгорнув я папірець, читаю. Зараз уже не пам'ятаю в точності, як там було написано, років-бо багато пройшло, але суть була ось яка. Щоб восени в сорок сьомому році, коли одружуватимуся на Любаші з Медведкова, щоб неодмінно покликав на весілля. Он як.
— І що ви тоді подумали, Костянтине Пантелійовичу?
— Що подумав… Я тоді ні про яку Любашу ні з якого Медведкова чутки не чув. Перше, що я тоді подумав, — що Микита в такий спосіб просто підбадьорити мене хоче: нічого, мовляв, життя триває, ти й без ноги мужик хоч куди, не тушуйся, після війни зустрінемося… Але потім згадав всякі з ним випадки, ну, що я вам уже розповів, і знаєте, товаришу слідчий, приховувати не стану, повеселішав. А потім, поки по госпіталях валявся, усе це, признатися, якось підзабулось. І записку ту я десь загубив, і мучитися дуже-таки довелося, адже мені ще дві операції робили… Словом, згадав я про це тільки через чотири роки, влітку сорок сьомого.
— Розкажіть, будь ласка.
— Розповім. Це цікаво вийшло. Я вже працював на Митищинському. Раз затримався я в майстернях допізна, халтурку одну робив, а діло в кінці серпня було, вечори вже темні, та ще й дощі весь час ішли. Ну, шкандибаю я собі додому, а темінь, а грязюка, а вся вулиця — вибоїна на вибоїні! І тротуар дерев'яний, з до війни нелагоджений. І бебехнувся я в якусь яму. І куксою своєю прямо сторчма в землю. Світ замакітрився. Сиджу, піднятися не можу, тільки стогну. І раптом ніжний такий наді мною голосок: "Ви що, громадянине, розбилися"? Дивлюся — поруч біля хвіртки сукенка біліє. "Розбився, — кажу, — дівчино, та й як не розбитися, коли ви біля свого будинку вовчих ям нарили, а в мене всього одна нога"! Коротше, допомогла вона мені піднятися, завела до своєї кімнатки, всадовила на кушетку, запоралася. І між іншим каже: вулиця, каже, тут і вірно нехороша, тільки, каже, це дім не мій, я тут тільки кімнату знімаю, а живу, каже, я в Медведкові. А звати, запитую, як? Люба мене кличуть. Он як! У мене в голові немов блискавка гахнула — разом усе пригадав.
— І одружилися?
— Звісно, одружився. Куди діватися? Та й то сказати: тридцять років живемо душа в душу, двох синів виростили…
— Воронцова на весілля покликали?
— Ще б пак! Розшукав через адресний стіл, він десь на Великій Андроніївській тоді жив, я потім у нього був рази два… Сидів, сидів він у мене на весіллі… Тут тільки ось яка штука вийшла. Напередодні як нам у загс іти, я розповів здуру Любаші всю цю історію…
— Чому ж — здуру?
— Вийшло, що здуру. На весіллі Люба усе до нього приглядалася і ніби як би щулилася, чи що… Він, правда, нічого, напевно, такого не помітив. Веселий був, розцілував нас, випивав добре, закушував, "гірко" кричав… Тільки через якийсь час зайшла у нас із Любою про нього розмова, і вона мені каже: якщо, каже, ти мене любиш, тримайся від нього чимдалі. Я страшно здивувався. Чому? — кажу. У нього, каже, око нехороше, зловісне. Я її на сміх підняв, засоромив, розсердився навіть, проте вона — ні за що. Твердить одно: якщо, мовляв, мене любиш… Ну, що з нею поробиш? Потайки від неї зустрівся я з Микиткою кілька разів, та так і розійшлися наші доріжки…"