Подробиці життя Микити Воронцова

Сторінка 5 з 11

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

У сороковому році Микита закінчив десятирічку, але хоча вчився прекрасно і ледве не натягнув на "золотий атестат", вчитися далі не побажав, а поступив він на славний завод "Серп і молот", під керівництво Феді, який на той час зробився вже майстром.

Тут і війна вибухнула.

Микита відразу ж пішов добровольцем. Воював він, мабуть, прекрасно, себе не жалів: два поранення, контузія, орден Слави, три Червоні Зірки, дві медалі "За відвагу". Кінчив війну в Мукдені…

(— Де-де? — перепитав Олексій Т.

— Ну, в Шеньяні, — пояснив Варахасій Щ.

— Де це?

— Та в Китаї ж! У Маньчжурії!

— А-а-а… Так-так, звичайно. Вибач…)

У середині сорок шостого року Микита демобілізувався й повернувся на рідну Андроніївську. Справи там були погані. Федора було убитий. Серафима тримала у себе якогось хмиря-майора з військової комендатури і добряче попивала. Світлана зв'язалася зі зграєю чи то злодіїв, чи то бандитів.

Микита, не витрачаючи часу марно, насамперед знову поступив на завод у свій старий цех, швидко там освоївся, потім оглядівся в сім'ї і мовчки кинувся в бій. Спочатку він жорстоко побив хмиря-майора, який попихав Серафимою, як служницею. Могли бути неабиякі неприємності, але майор був сімейним і партійним і справу зам'яв. Незабаром він, пославшись на розпорядження начальства, повернувся на казармене положення, а потім і зовсім злиняв начисто. І гірко ж, мабуть, докоряла Микиті нещасна Серафима!

Втім, може, й не так вже гірко, бо Микита впритул зайнявся племінницею. І вдалося йому впоратися з племінницею, відлучити її від небезпечних дружків і всякими правдами й неправдами влаштувати на завод обліковцем — школу ж бо вона кинула ще в сорок четвертому, ледве витягнувши семирічку.

Але усе це подробиці, можливо, поки й зайві.

У сорок сьомому році Микита поступив на вечірній до Московського інституту сталі та сплавів, у п'ятдесят другому закінчив і був призначений у свій цех змінним інженером.

У п'ятдесят п'ятому році померла від інфаркту Серафима. Через рік Світлана вийшла заміж і завербувалася на Північ. Микита Воронцов залишився сам. Тут доречно буде сказати, що він як був, так і залишився до кінця днів своїх неодруженим. Судячи з деяких даних, не з вини жінок.

А ще через рік він перевівся з "Серпа і молота" в один із номерних інститутів. У сімдесят другому році він отримав квартиру на проспекті Грановського і покинув старе гніздо на Андроніївській.

Пізно ввечері 8 червня 1977 року він помер. У віці п'ятдесяти чотирьох років.

— І все? — дещо розчаровано запитав Олексій Т.

— Усе, якщо не рахувати подробиць, — відповів Варахасій. — Хочеш поглянути на нього?

— Хочу, звичайно…

Варахасій вийняв із червоної теки і протягнув приятелеві фотографію. Це була стандартна фотокартка шість на дев'ять. Звичайне, нічим, мабуть, не примітне обличчя літнього чоловіка. Залисий лоб, рідшаюче волосся, зачесане акуратно назад. Дещо запалі очі, напівприкриті набряклими повіками. Різкі складки по боках сухого, щільно стиснутого рота. Гладенько поголений. Що ще? Вуха злегка відстовбурчені. Сірий піджак поверх чорного глухого светра. Зовсім звичайна людина…

— Шкода, очей майже не видно, — сказав Олексій Т., повертаючи фотографію.

— Ага, — відгукнувся Варахасій. — От-от. Справді шкода…

— А що?

— Як виразилася одна пані, очі в Микити Сергійовича були страшні, мудрі й тужливі. Інші люди також, хто його знав, стверджують в один голос, що погляд у нього був дивний… Правда, хоч і в один голос, але в різних виразах.

— Так, — сказав Олексій Т. — Зрозуміло. А тепер давай усі подробиці.

Вже розвиднілось, небо стало пронизливо-синім, і на верхні поверхи будинку навпроти впали рожеві відсвіти сонця, що сходило.

ПОДРОБИЦІ ПРО МИКИТУ ВОРОНЦОВА

— Як я тобі вже доповів, — сказав Варахасій Щ., — я вирішив спробувати розгадати цю загадку і взявся за справу за всіма правилами нашого мистецтва. Я побував у військкоматі, на заводі "Серп і молот", в номерному цьому інституті, вивчив його біографію, можна сказати, найдосконалішим чином, і уяви собі, не виявилося в ній абсолютно нічого, що б пролило хоча б якесь світло на химерності в щоденнику. Тобто він дійсно виступив зі своєю частиною на фронт у кінці серпня сорок першого, дійсно воював на захід від Москви, а через три роки переправлявся через Друть… і п'ять років тому разом з якимось Бєльським отримав авторське свідоцтво на якусь там бездимну технологію… Але до розгадки це мене не наблизило ні на крок.

Що ж, буває. Приспів час зайнятися найближчим оточенням нашого героя, друзями, родичами, знайомими і так далі. З'ясуванням подробиць його приватного і навіть інтимного життя. Як чесна людина, визнаю, що, строго кажучи, я не мав на це права, але мертвим не боляче, а зупинитися я вже не міг. Чув, чув я, що за загадочкою цією криється щось грандіозне, мало не глобальне… Втім, сам побачиш і судитимеш.

Я опитав близько двадцяти чоловік. Більшість із них нічого цікавого не повідомили. Хороший був мужик, компанійський хлопець, фахівець відмінний, такий милий, добрий чоловік… усе в такому дусі. Умів і любив випити; анекдоти розповідав — луснеш від сміху; нерідко перед начальством ставав на бік скривджених; такого-то мало не з-під суду витягнув; такому-то мало не з самого ВЦСПС путівку в спецсанаторій для дитини вибив… нічого не боявся… нічого для себе не вимагав… хорошому своєму приятелеві публічно ляпас вліпив за хамство старій жінці-технологу… Ну, декого потискував, не без цього… Словом, ангел, і саме в плоті. Вийшов я, до речі, і на деякого Бобкова, в минулому інструктора-самбіста, а нині п'яницю з ображено-гидливою фізіономією. Микита Сергійович займався в нього в середині п'ятдесятих і був у нього кращим учнем. Як Бобков виразився, "з ним, з Микитою, хоч би й гній їсти, усе прямо з рота вихоплював, такий був хлопець".

І лише п'ять чоловік дали мені воістину цінні відомості — втім, на жаль, лише посилили загадку. Якщо, звичайно, як і раніше ставитися до неї з точки зору здорового прокурорського глузду. Ось ці люди.

(Варахасій витягнув зі своєї червоної теки кілька листків паперу, скріплених могутньою канцелярською скріпкою.)