Двері з підвальної кімнати вели прямісінько у глухий і тісний провулок. Туди й рушив поїзд із нашими мандрівниками. Лежачи на подушці поруч білявенької голівки Джампаоло, Жовтий Ведмедик сумним поглядом провів своїх товаришів. Йому стало жаль їх, і Ведмедик так зітхнув, що волосся на голові у хлопчини заколихалося, мов од подиху вітру.
— Тихше, тихше, друже мій! — промовив сам до себе Жовтий Ведмедик. — Так і розбудити можна хлопця.
Хлопчик не прокинувся, лише по його губах пробігла ледь помітна усмішка.
"Присягаюся, — подумав собі Жовтий Ведмедик, — хлопчику зараз сниться сон. Йому сниться, ніби біля нього промайнула Фея, поклала подарунок на стілець і своєю широкою спідницею зняла вітер, який скуйовдив йому чуб. Слово честі, йому снилось саме це! От тільки який же подарунок приснився Джампаоло? Ото б дізнатися!.."
Жовтий Ведмедик нахилився до хлопчика і зазирнув йому в очі, але вони були заплющені, тому відгадати, що ж дитина бачила уві сні, було зовсім неможливо. Тоді Жовтий Ведмедик удався до хитрощів, до яких ви ніколи в житті не додумалися б: він нахилився над самим вушком хлопчини і тихесенько, але виразно, прошепотів йому слово за словом:
— Приходила Фея і подарувала тобі волохатого Жовтого Ведмедика. Такий гарненький ведмедик, щоб ти знав! Повір мені, я бачив цього ведмедика не раз у дзеркалі. На спині в нього є ключик, яким заводиться пружинка. Заведи його — і твій ведмедик танцюватиме, як танцюють ведмеді на ярмарках і в цирках. Ось глянь як…
Добре намучився Жовтий Ведмедик, поки дістав лапою ключик у себе на спині і гарно накрутив пружину. І одразу він відчув щось неймовірне: спочатку вся спина здригнулася і затрусилася, мов у лихоманці, а потім йому нестримно закортіло веселитися. Вмить дрож з грудей і спини перебігла йому в ноги, і Ведмедик почав швидко-швидко танцювати.
Він ще ніколи не танцював так завзято. Хлопчина спросоння засміявся і прокинувся. Кліпнувши кілька разів очима — його сліпило світло — він раптом побачив перед собою на подушці Жовтого Ведмедика і вмить збагнув, що сон здійснився. Танцюючи, Ведмедик підморгнув до хлопця: мовляв, будемо друзями, побачиш!
І вперше в своєму житті Джампаоло відчув себе щасливим.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Головний Інженер будує міст
Провулок ішов круто вгору, але Голуба Стріла легко подолала крутизну і вилетіла прямо на широку площу якраз перед крамницею Феї. Машиніст висунувся у віконце:
— Ну, в який бік тепер? — запитав він, оглядаючись на вагони.
— Прямо й прямо! — гукнув йому Генерал. — Лобова атака — найкраща тактика для розгрому ворога.
— Якого ворога? — запитав Начальник Вокзалу. — Прошу вас, припиніть, будь ласка, всі ці вигадки. В поїзді ви такий самий пасажир, як і всі інші. Тут ваші нашивки на береті не мають ніякої сили, і поїзд їхатиме туди, куди я накажу. Зрозуміло?
— Слухайте, — нетерпляче мовив Машиніст, — та говоріть же швидше, а то, чого доброго, ще торохнемо в тротуар.
— Праворуч! — дзявкнув боязко Курдуплик. — Завертайте швидше праворуч! Ми йдемо слідами Франческо. Отут ступали його драні черевики й мокрі пальці. Сюди!
Собачка метушився, але не міг знайти слід.
— Отже, крути праворуч! — повторив за Курдупликом Начальник Вокзалу.
Машиніст натиснув на важіль, і Голуба Стріла на повній швидкості повернула праворуч.
Сидячий Пілот, щоб не випустити поїзда з поля зору, летів на висоті двох метрів над землею. Він спробував був піднятися вище, та ледве не заплутався у трамвайних дротах.
Ковбої та індіанці, мов ті бандити, що переслідують здобич, скакали верхи обабіч поїзда.
— Закладаю генеральські погони на діряве сольдо, якщо це подорожування закінчиться щасливо, — промимрив Генерал. — Від цих вершників жди всього… На першій же зупинці за всяку ціну перейду на платформу, де їдуть мої гармати.
Саме в цю мить пролунало тривожне скавчання Курдуплика, який помітив, напевне, якусь небезпеку. Та було вже запізно. Машиніст не встиг загальмувати, і Голуба Стріла з розгону влетіла в глибоку баюру. Вода підійшла майже під вікна поїзда. Ляльки страшенно перелякалися і подерлися на дахи вагонів, де їхали олов'яні солдатики. А бідолашний Курдуплик плавав у баюрі, кленучи власний голос: "Добра б йому не було! І якої я породи? Навіть гавкати нездатний!! Все б на світі віддав, аби тільки гавкнути по-справжньому, по-собачому. Якби був гавкнув хоч раз, то оце б не сиділи усі в баюрі…"
— Приїхали… — промовив Машиніст, витираючи холодний піт на лобі. — Висадилися…
— Ви хочете сказати — опинилися у воді? — промимрив сумно Півбороди. — Тепер що ж — нам залишається єдиний вихід: спустити на воду мого славного Вітрильника і всім перевантажитися на нього. Іншого рятунку нема.
Та хіба маленький Вітрильник витримав би всіх? На щастя, Головному Інженерові-Конструктору спало на думку, що в його ящику з інструментами є всі деталі, з яких можна побудувати міст.
— Доки цей міст буде готовий, то розвидниться, і нас половлять, — бурчав Капітан Півбороди, похитуючи головою.
Та іншої ради не було. Треба було рятуватися. Всі роботи під керівництвом свого Інженера, який сам був роботом надзвичайно складної конструкції (він складався з сили-силенної блоків, важелів і неймовірної кількості гвинтів), узялися до праці.
— Краном ми піднімемо Голубу Стрілу і поставимо її на міст, — пообіцяв Інженер. — Пасажирам залишатися на місцях!
Промовляючи ці слова, він згорда поглядав на Ляльок, які, що й казати, захоплено дивилися на Інженера. Тільки Лялька Нера залишалася вірна своєму Пілоту і не зводила з нього очей.
Пішов сніг. Вода в калюжі стала швидко прибувати. Здавалося, складним розрахункам Інженера судилося зазнати краху.
— Нелегка справа — спорудити місток під час повені,— процідив крізь зуби Інженер, — але сподіваємося, що все-таки спорудимо.
Щоб прискорити будівництво, Полковник віддав у розпорядження Інженера всіх своїх солдатів. Місток зростав на очах над темною водою баюри. Серед пітьми й сніговиці лунав брязкіт заліза, стукіт молотків і блоків передачі роботів-монтажників. Ковбої та індіанці на конях поперепливали тим часом на другий берег і стали там табором. Здалека видно було червону цяточку, яка то спалахувала, то гасла, немов світлячок. Це смоктав свою люльку Срібна Пір'їна. З вікон Голубої Стріли пасажири пильно стежили за цією червоною цяточкою, що жевріла, мов далека надія. І три Ляльки-Артистки, що теж не відривали очей від вогника, сказали водно: