— Я це сказав так собі,— промимрив Генерал, — просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..
Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, щоб їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно — був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).
Підійшовши до ліжка, втікачі побачили в ньому білявенького хлопчика. Хотіли б дізнатись, які в нього очі — блакитні чи карі,— але дитина спала. На ослінчику біля гасового каганчика лежав згорнутий учетверо аркуш паперу. На ньому з одного боку була написана великими нерівними літерами адреса.
— Запевняю вас, це — шифроване донесення, — висловив свій здогад Генерал, який уже встиг запідозрити дитину в шпигунстві на користь ворога.
— Цілком можливо, — погодився Начальник Вокзалу. — Та навіть якщо й так, прочитати його ми все одно не зможемо. Не нам воно адресоване. Ось бачите? Тут написано: "Синьйорі Феї".
— Дуже цікаво, — промовив Генерал. — Листівка адресована синьйорі Феї, тобто нашій хазяйці. Чого доброго, він ще міг її сповістити про нас, як ви гадаєте? А якщо він вів спостереження за нами, га? Ми мусимо будь-що дізнатися про зміст цього листа.
— Все одно не сміємо! — наполягав на своєму Начальник Вокзалу. — Адже це порушення конституційної гарантії таємниці листування.
Цього разу (дивна річ) Срібна Пір'їна цілком підтримав Генерала.
— Прочитайте! — тільки й сказав вождь індіанців і знову встромив люльку в рот. Але й цього було досить. Генерал миттю, як кіт, видряпався на табуретку, розгорнув аркуш, кашлянув для рішучості, наче мав прочитати оголошення війни, і почав читати:
"Синьйоро Феє!
Я почув про вас цього року вперше. Досі я ще ніколи в житті не одержував ні від кого подарунків. Сьогодні зовсім не буду гасити світла — чекатиму на вас. Коли прийдете, я скажу, які подарунки бажав би одержати. Однак я боюся, що засну, тому залишаю вам оцей лист. Дуже прошу, синьйоро Феє, виконайте моє бажання. Всі знають, що я хлопець слухняний. Та я обіцяю стати ще кращим, якщо ви принесете мені подарунка. А то для чого мені бути слухняним і зразковим хлопцем?
Ваш Джампаоло".
Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати — старий солдат розчулився.
Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.
— Тисяча залитих сиропом китів! — пробубнів знову Капітан Півбороди. — Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.
— Я не розумію, що означає "стати поганим"? — запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.
— Треба щось придумати, — сказав Начальник Вокзалу.
— Може, серед нас знайдеться доброволець? — натякнув Полковник' олов'яних солдатів.
Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.
— Я хотів би залишитися біля хлопчини, — промовив Курдуплик. — Думаю, що коло нього буду щасливий. Він поводитиметься зі мною добре, і нам веселіше буде вдвох, коли батьки покинуть його дома самого, як цієї ночі.
— Можна було б залишити й тебе, — заперечив Капітан Півбороди, — але хто нас поведе до Франческо? Якщо не помиляюся, ми саме задля нього і втекли з вітрини.
— У мене хоч і добрий носяка, — пожартував Машиніст, — але нюхом водити поїзд я нездатний. Коли переді мною нема рейок — я сліпий, як кріт. Отож без провідника я не поведу поїзда.
— Ні, Курдуплика ніяк не можна залишити! — заявив Генерал.
В цю мить почулось якесь несміливе покашлювання. Так завжди робить той, хто хоче щось сказати, але ніяк не наважується.
— Ну, кажи швидше! — пролунав голос Сидячого Пілота, що згори завжди швидше за інших помічав усе, що робиться на землі.
— От що, — промовив Жовтий Ведмедик, кахикаючи, щоб приховати своє збентеження, — правду кажучи, я не люблю довгих подорожей. Я вже стомився, блукаючи по світах, і бажав би зробити зупинку. Як ви гадаєте, чи не можна було б мені залишитися тут?
Бідний Жовтий Ведмедик! Тільки заради того, щоб залишитися з хлопцем і не виказати своєї доброти, він вирішив навіть назвати себе ледачим. Хтозна-чому, але всі, хто має чуйне серце, завжди намагаються приховати це від інших. Погляди всіх звернулися до Жовтого Ведмедика. Всім стало жаль його.
— Не дивіться на мене так, — промовив Жовтий Ведмедик, — а то я зовсім зашаріюся і ще стану червоним. Мені здається, на цьому ліжечку можна буде ще гарно виспатися, доки розвидниться. А ви таким холодом знову підете шукати Франческо?..
— Гаразд, — заявив Капітан Півбороди. — Залишайся тут. Діти й ведмедики завжди порозуміються, бо принаймні одне у них спільне: і ті й інші дуже охочі бавитися…
Всі погодилися з Капітаном. Настав час прощатися. Кожному хотілося потиснути лапку Жовтому Ведмедикові, побажати йому багато щастя. Та в цю мить пролунав довгий і пронизливий гудок. Це Машиніст Голубої Стріли попереджав про від'їзд. Начальник Вокзалу свиснув своїм свисточком, і Начальник Поїзда став підганяти пасажирів:
— Хутчій, синьйори, сідайте! Від'їжджаємо! По вагонах! — кричав він.
Ляльки, переполошившись, що не сядуть у поїзд, з'юрмилися біля дверей. Поїзд повільно рушив. Обабіч його їхала надійна кінна охорона — ковбої та індіанці. Вгорі на вагонах несли вахту стрільці. Вітрильник із Капітаном Півбороди їхав на останній платформі.