Собачка спробував був розмовляти сам з собою. Він став біля однієї калюжі і почав балакати до свого відображення у воді.
— Куди ти прямуєш, бідний, всіма забутий і мало не до смерті замерзлий цуцику?
— Куди ти прямуєш, бідний, всіма забутий і мало не до смерті замерзлий цуцику? — відповіла йому, мов луна, калюжа.
— Чого ти повторюєш мої слова?
— Чого ти повторюєш мої слова? — відповіло йому відображення в калюжі.
— Ти дурень! — розсердився Курдуплик.
— Ти дурень! — відповіло йому і відображення.
От бачите, як погано бути самотнім! Зразу ж стаєш сумним і не при розумі…
Курдуплик віддав би половину свого хвоста, аби тільки знайти хоч якогось товариша. От чому він спробував наздогнати розсильного на велосипеді, але не зміг, бо той уже далеко від'їхав.
Висолопивши язика, песик зупинився, як тільки чоловіка не стало видно. Та ось з-за рогу виїхав ще один велосипедист, і Курдуплик зопалу кинувся радо йому назустріч. Від несподіванки велосипедист загальмував, втратив рівновагу і впав у засніжений рівчак.
— Паршиве, кляте щеня! — вилаявся він, опинившись у рівчаку. Потім швидко зліпив міцну сніжку і жбурнув у цуцика. Сніжка попала в саме око. Курдуплик жалібно заскавучав і дременув через вулицю. А вже, здавалося, і пощастило! Ото знайшов друга!
Собачка сів біля дерева і почав терти лапкою око, з якого весь час лилися сльози. Око так нестерпно пекло, що цуцик охоче б видряпав його, аби тільки позбутися страшенного болю.
Тим часом починало світати. Чорне небо, сіріючи, піднімалося все вище й вище над будинками. Посунули, розчісуючись об гострі дахи, сірі хмари.
"Хоч би місяць з'явився! Я б хоч погавкав на нього, як це роблять усі собаки!" — подумав Курдуплик.
Усі собаки так роблять, але ж ти, любий Курдуплику, навіть гавкати не вмієш!
Песик довго думав, чому він не вміє гавкати. Всі собаки вміють, а він один — ні! Може, тому, що такий маленький? Чи, може, тому, що мало вправлявся?
Непомітно для самого себе Курдуплик почав потихеньку гавкати. Але з його горла вихоплювалося жалісне пронизливе скавуління, від якого навіть каміння, і те заплакало б, якби почуло. Та каміння не має вух, а от жителі міста — мають. Ось одне, друге, а потім і третє вікно відчинилося над головою в собачки.
— Що за концерт! — обурився хтось.
— Куди дивиться мер міста? Чому не переловлять оцих приблудних собак!
— Треба провчити його!
— Кого, мера?
— Та ні, спершу собаку!
І з двох чи трьох тазиків хлюпнули на бідного собачку холодною, мов крига, водою. Наш співець тільки жалібно заскавчав і дременув чимдуж навтіки.
"Ото щастить! — бідкався присоромлений і збентежений Курдуплик. — Так швидше на той світ попадеш, ніж навчишся гавкати".
Бідний песик був у відчаї.
"Краще б пішов я з усіма друзями, — думав Курдуплик. — Вони, напевне, вже сидять усі по теплих кімнатах і чекають, коли попрокидаються діти і почнуть з ними гратися. А чого досяг я своєю собачою вірністю хлопчику Франческо? Що ж мені тепер діяти? Куди подітися? Лишається одне — вмерти…"
Вирішивши загинути, Курдуплик простягся на трамвайній колії. Перші вагони вже згорнули сніг із сталевих рейок, і вони вилискували синюватим світлом у блідому світанку. Колія легенько здригалася: наближався трамвай.
Час настав. Прощавай, Курдуплику! Тобі не пощастило в житті. Зустрінь же смерть сміливо, так, як Генерал! На твоєму прикладі всі безпритульні собаки переконаються, що ніколи не треба залишатися самотніми.
Трамвай швидко гнав прямісінько на Курдуплика. Та раптом, за кілька кроків від собачки, заскреготали гальма, і вагон зупинився. Вмить з нього зістрибнув вагоновод.
— Диви, собака! Собака здумав порішити себе… Чи бачили коли-небудь таке?
Курдуплик схопився з рейки і, підібгавши з сорому хвоста, кинувся навтіки. Навіть умерти не дадуть спокійно! Що він зробив поганого?
— На-на-на! — гукнув його вагоновод. — Вірний, іди сюди, на, Вірний! На-на, Вірний!
Ще багато інших імен назвав вагоновод, та Курдуплик на жодне з них не відповідав, хоч і розумів дуже добре, що цей чоловік нічого лихого не має на думці. Але саме через це він і не озвався: він був у такому відчаї, що вже й дружити ні з ким не хотів. У нього було одне-єдине бажання: лягти посеред дороги і вмерти.
— Фідо! Жук! Вовк! На, собачко! На-на-на! Йди сюди, цуцьо!
Та Курдуплик навіть не оглядався. Вагоновод знову заліз у трамвай, сів на своє місце і поїхав, подзвонюючи на кожному кроці та уважніше поглядаючи на колії.
Причаївшись за гранітним каменем, Курдуплик дивився на трамвай, що з гуркотом проїжджав метрів за десять від нього. Проте він не наважувався вийти. А як весело дзвенів цей трамвай! Як привітно й тепло світилися його вікна! А яке лагідне та привітне обличчя у вагоновода! З усього було видно, що він скинув би навіть свого шарфа з шиї і закутав би бідного песика, що тремтів від холоду, і щоранку годував би його білим хлібом, розмоченим у молоці.
Курдуплик аж зітхнув від таких мрій.
В цей час із другого кінця вулиці долинув стукіт копит і коліс. Незабаром з'явилася і стара конячина, яка повільно тягла візок, що легенько похитувався на ресорах.
"Кинуся під візок, — вирішив Курдуплик. — І якщо мене не затопче копитами кінь, то все одно розчавлять колеса".
Коли візок уже був за яких два кроки від Курдуплика, бідний песик, міцно заплющивши очі, швидко кинувся під ноги коневі. Але той таки вчасно помітив його, бо коні добре бачать навіть з-під шор, що прикривають їм очі. Копита тільки легенько ковзнули по спині Курдуплика. Обминаючи собачку, коняка звернула вбік і карету. Тому колеса навіть не зачепили щеняти. Не довго думаючи, собачка стрибнув навздогін і вчепився всіма чотирма лапками ззаду, саме там, де ховаються завжди від кучера вуличні шибеники, коли хочуть непомітно проїхати, не схопивши по спині батога.
"От і я їду зайцем, як ті хлопці на трамваї", — подумав Курдуплик і одразу згадав усе, що недавно розповідав про хлопчиків Старий Патріот. "Хтозна, — думав собі цуцик, — може, в цю мить і Франческо отак причепився ззаду і їде візком, щоб не платити грошей. Воно й мені трошки незручно: хто-небудь може побачити і подумає, що я легковажне, несерйозне щеня. Якби він знав, чому я опинився тут".