<— Мати божа Ченстоховська! — шепотіла Марися.
Ніс пароплава, де сиділи Вавжон і Марися, мов шалений, злітав догори й падав донизу. Незважаючи на те, що вони держались за краї ліжок, ними кидало так, що вони одривались і билися об стіни. Удари хвиль наростали, а стеля так жахливо скрипіла, що, здавалось, балки й дошки от-от поламаються й попадають на голови.
— Тримайся, Марисю! — гукав Вавжон, щоб перекричати ревіння бурі, але незабаром страх стиснув за горло і його, й інших. Діти перестали плакати, жіп-ки — кричати; всі тільки тяжко дихали, тримаючись за нерухомі предмети.
А буря бушувала все дужче. Стихія оскажепіла. Туман змішався з темрявою, хмари з водою, вихор з піною; хвилі били в пароплав, мов з гармат, і кидали ним то праворуч, то ліворуч, від хмар до морського дна. Часом спінені гриви валів перекочувались через всю його довжину; величезні маси води перетворилися в один жахливий вир.
Масляні лампи в трюмі почали гаснути. Ставало все темніше, і Вавжонові та Марисі здавалось, що то вже надходить смертна темрява.
—— Марисю,— почав Вавжон уриваним голосом, бо він вже задихався.— Прости мені, що я тебе віддав на згубу. Настала наша остання година. Не будемо ми вже грішними очима світу божого споглядати. Не буде нам ні сповіді, ні помазання, не будемо в землі лежати, а з води на страшний суд підем, небого.
І тоді Марися зрозуміла, що вже їй нема рятунку. Різні думки пролітали в її голові, а в душі щось кричало:
— Яську, Яську, мій любий, чи ти чуєш мене в Ліпинцях?
І страшний жаль так стиснув їй серце, що вона заридала. Ці ридання залунали в трюмі, де всі мовчали, наче на похороні. Хтось гукнув з кутка: "Still!" 1 — але умовк, наче вражений власним голосом. Тим часом скло ще з одної лампи впало на підлогу, а вогонь погас. Зробилося ще темніше. Люди збивались в один куток, щоб бути ближче одному до одного. Мовчсзна тривога запанувала в усій залі, коли раптом пролунав голос Вавжона:
>™ Kirie eleison!2
f— Христе боже, ele)soni — відповіла, хлипаючи. "Лариси.
— Христе боже, вислухай нас!
Ї— Отче небесний, змилуйся над нами! — пре іов-ляли вони обоє літанію. В темному трюмі голос старого чоловіка і плачливі відповіді дівчини звучали з дивною урочистістю. Декотрі з емігрантів попідводили голови й почали прислухатись. Поступово дівчи
1 Тихо! (Нім.)
2 Господи, помилуй! (Старогрецьк.)
на перестала плакати, голоси стали спокійніші, чистіші. Знадвору вила і вторувала їм буря.
Раптом коло входу розлігся крик. Хвиля вибила двері й ринула в трюм: вода з плюскотом розтеклася по всіх закутках; жінки з вереском кинулись до ліжок. Всім здалося, що це вже кінець.
За хвилину увійшов помічник капітана з ліхтарем у руці, весь мокрий і розчервонілий. Кількома словами він заспокоїв жінок, сказавши, що вода потрапила в трюм випадково, потім додав, що оскільки пароплав знаходиться у відкритому морі, небезпеки великої нема. Так минула одна година, друга. Буря шаленіла все дужче. Пароплав скрипів, поринав носом, по саму палубу лягав на борти, проте не тонув. Люди потроху заспокоїлись, деякі полягали спати. Минуло ще кілька годин; крізь горішнє заґратоване вікно в темний трюм заглянуло сіре світло. На океані наставав день, блідий, наче переляканий, сумний, похмурий, проте він приносив якусь полегкість і надію. Проказавши всі молитви, які знали напам'ять, Вавясон і Марися всунулись на свої тапчани й міцно поснули.
Збудило їх дзеленчання дзвоника, що кликав на сніданок. Та воїш не могли їсти. Голови їх були важкі, немов налиті оловом; старий почував себе ще гірше за дівчину. Його стуманіла голова нічого не могла збагнути. Німець, який намовляв його емігрувати в Америку, правда, казав, що доведеться їхати водою, але Вавжон ніколи не думав, що це триватиме стільки днів і ночей. Гадав, що переїде кудись пороном, як уже не раз у своєму житті переїжджав. Якби він знав, що море таке величезне, був би залишився в Ліпин-цях. Крім того, непокоїла його ще одна думка: чи не занапастив він своєї й доччиної душі, чи не гріх то католикові з Ліпинець спокушати бога й пускатись у це море, яким вони пливуть ось уже п'ятий день, а другого берега все не видно, якщо той берег справді є.
Та сумніви і страхи мали мучити його ще цілих сім днів. А буря ще шаленіла сорок вісім годин, потім ущухла. Вавжон з Марисею знов обісмілились вийти па палубу, та коли побачили розколисані, чорні й ніби розлючені вали води, ті мокрі гори, що накочувались на пароплав, побачили рухомі бездонні долини, знов подумали: із цих прірв їх врятує хіба що рука господня або якась сила, але — не людська.
Нарешті зовсім випогодилось. Проте минав день за днем, а перед пароплавом видно було тільки безкраю безодню, часом зелену, часом блакитну, що зливалася вдалині з небом. На тому небі інколи пропливали невеликі білі хмарки, що надвечір червоніли й лягали спати на далекому заході. Пароплав гнався за ними водою. Вавжон і справді подумав, що море ніколи не скінчиться, але наважився когось спитати.
Одного разу він зняв свою конфедератку і, низько вклонившись матросові, спитав його:
— Вельможний пане, а скоро ми доїдемо до перевозу?
О диво! Матрос не вибухнув сміхом, а спинився і слухав. З його обвітреного, червоного обличчя було видно, що він силкується щось пригадати... Нарешті він спитав:
— Was?
— Чи скоро ми доїдемо до землі, вельможний пане?
— Два дні! Два дні! — трудно вимовляючи слова, повторював матрос, водночас показуючи два пальці.
— Красно дякую.
— Відкіля ви?
— З Ліпинців.
— Was ist das Lip Шее! 1
Марися, що підійшла на той час до них, густо за
1 Що таке Ліпияці? (Нім.)
шарілася, але несміливо глянула на матроса і сказала тоненьким голоском, як говорять сільські дівки:
— Ми з-під Познані, пане...
Матрос став задумливо дивитись на латунну скобу в поручні, потім глянув на дівчину, на її білу як льон голову, і щось схоже на розчулення позначилось на його загрубілому обличчі.
Потім він серйозно сказав:
— Я був у Гданську... розумію по-польськи... Я — кашуб... Ваш Bruderале то давно! Jetzt ich bin Deutsch...2
Сказавши це, він підняв кінець каната, якого до цього тримав у руці, одвернувся і, крикнувши по-матроському "Го-го-о!", почав його тягти.