А що перед тим Вавжон був чоловік заможний і велося йому непогано, він з розпачу почав пити. В корчмі познайомився з німцем, який нібито скуповував по селах льон, а насправді зваблював людей їхати за море. Німець розповідав про Америку дива дивнії. Землі обіцяв задарма стільки, скільки не було в цілих Ліпинцях — із лісом і луками, так що Топорекові аж очі світились. Вірив і не вірив, але еврей-орендар підбріхував німцеві і казав, що там уряд дає кожному землі стільки, "скільки хто обробить". Єврей чув це від свого племінника. Сам німець показував гроші, яких не тільки селянські, а й поміщицькі очі ніколи не бачили. Вавжона спокушали, поки не спокусили. А чого йому тут залишатись? Адже він тільки за одну шкоду втратив стільки, що на ці гроші міг би взяти собі наймита. Що ж йому — на загибель тут залишатись? Чи взяти жебрацького костура та йти під костьол співати Лазаря? Ні, так не буде, подумав він, перебив з німцем руку, до святого Михайла спродався, взяв дочку і от тепер пливе в Америку.
Але подорож не була такою щасливою, як він сподівався. В Гамбурзі з нього здерли великі гроші за переїзд; на пароплаві вони їхали в трюмі. їх лякало погойдування пароплава і морська безмежність. Ніхто не міг зрозуміти його, і він нікого. Обома ними попихались, наче якимись речами, відкидали, немов камінь з дороги; німці-емігранти глузували з нього і з Марисі. Під час обіду, коли всі товпились до кухаря, що роздавав страву, їх одпихали на самий край, так що не раз довелось і поголодувати. Було йому на тому пароплаві зле, серед чужих людей він почував себе самотнім. Не мав надії ні на кого, крім бога. При дочці він бадьорився, зсував набакир шапку, казав Марисі дивуватись і сам з усього дивувався, але нічому не вірив. Часом він побоювався, що "язичники", як він називав супутників, кинуть його й дочку в воду або змусять змінити віру чи підписати бомагу, хоч би й таку, щоб запродати чортові душу.
І сам цей пароплав, що день і ніч посувався вперед по незмірних морських просторах, трясся, гучав, пінив воду, дихав яв дракон, а вночі тяг за собою хвіст вогнистих іскор, здавався йому якоюсь нечистою силою. Хоч він не признавався сам собі, та дитячі страхи стискали йому серце; бо цей польський селянин, відірваний від рідного гнізда, справді був безпорадною дитиною і справді залежав від волі божої. До того ж у голові його не могло вміститись усе те, що бачив навколо себе; отож нічого дивного не було в тому, що тепер, коли він сидів на мотку канатів, голова його хилилась під тягарем непевності й зажури. Морський вітер звучав йому в ухах одним словом: "Ліпинці! ЛіпинцН", а часом посвистував, як ліпинецькі сопілки; сонце казало йому: "Як ся маєш, Вавжоне? Я було в Ліпинцях", та гвинт збурював воду все дужче, димар дихав все швидше, гучніше, наче два злі духи, що тягнули його все далі від Лішгаців.
А за Марисею плинули інші думки й інші спогади, плинули, мов той спінений шлях або чайки за пароплавом. Згадала вона, як одного осіннього вечора .пішла по воду до криниці. На небі засвітились перші зорі, а вона тягнула журавля і співала: "Ясьо коні напував — Кася воду брала", і чогось їй було так журно, немов ластівці, що жалісно щебече перед відльотом... Потім з-під лісу з-під темного озвалась протягло сопілка... То Ясько Смоляк, конюх, подавав знак, що бачить, як нахиляється журавель, і зараз прибуде з левади. І от залунав тупіт, він справді приїхав, скочив з жеребця, тріпнув білявим чубом, а що сказав, те пригадалось їй тепер, мов казка. Вона приплющила очі, і їй здалося, що Смоляк знов шепоче до неї тремтячим голосом:
— Коли вже твій батько так уперся, то і я поверну панові завдаток, продам хату, садибу продам і поїду. Марисю моя,— казав,— де ти будеш, туди й я журавлем у повітрі полечу, селезнем по воді попливу, золотим перснем по дорозі покочуся, а знайду тебе, єдина! Бо яке мені життя без тебе? Де ти опинишся, там опинюсь і я; що станеться з тобою, те станеться й зі мною; одне у нас життя й одна смерть, і що я тобі отут коло чистої криниці обіцяв, то нехай мене бог забуде, коли я тебе забуду, Марисю моя єдина!
Згадуючи ті слова, Марися бачила і криницю, і великий червоний місяць над бором, і Яська, немов живого. Від цієї думки вона відчула велику полегкість. Ясько був хлопець завзятий, тому вірила, що всього обіцяного він доконає. Тільки хотіла, щоб Ясько зараз був разом з нею і слухав разом з нею, як шумить море. З ним було б веселіше й безпечніше, бо він нікого не боявся і скрізь міг дати собі раду. Що він там робить у Ліпинцях, де вже напевне випав перший сніг? Чи поїхав із сокирою в бір, чи порає коні, чи, може, його послали кудись із саньми, чи ополонки на ставку рубає? Де вів зараз, сердешний? І дівчині привиділись Ліпинці, такі самісінькі, як були: рипучий сніг на дорозі, рум'яна зоря між чорними вітами безлистих дерев, зграї ворон, що летять з кряканням від бору до села, стовпи диму над коминами, обмерзлий журавель коло криниці, а далі — червоний від зорі, притрушений снігом бір.
Гей! Де ж вона тепер була, куди завела її батькова воля! Вдалині, як оком сягнути, вода й вода, зеленуваті борозни й запінені вали, а на тих незмірних водяних полях оцей єдиний пароплав, птах заблудлий; небо вгорі, пустиня внизу, великий шум, і ніби плач хвиль, і свист вітру, а там, десь попереду, чи не край світу!
Яську, небоже! Чи потрапиш ти за нею, чи соколом у повітрі перелетиш, чи рибою по воді перепливеш, чи ти про неї думаєш у Ліпинцях?
Сонце поволі схилилося на захід і западало в океан. Па його побриженій поверхні прослався широкий сонячний шлях, він мінився золотою лускою, виблискував, світився, палав і губився десь удалині. Випливши на ту вогнисту смуту, пароплав, здавалось, доганяв утікаюче сонце. Дим, що валував з димаря, став червоний, паруси і мокрі линви порожевіли, матроси почали співати, а променистий круг робився все більшим і все глибше западав у глибочінь. Незабаром лите половину круга видно було над водою, далі тільки проміння, а потім на цілому заході розіллялась одна велика зоря, і вже не можна було розібрати в тому блиску, де кінчаються хвилі, а де починається небо; і повітря, й вода були так само пройняті світлом, що поступово згасало. Океан шумів одним великим, але лагідним шумом, немов шепотів вечірню молитву.