— Не маємо.
— Не маєте грошей?
— Не маємо.
— Що ви робитимете?
— Не знаємо.
Старий пан, питаючи швидко й наче сердито, звернувся до Марисі:
— Скільки тобі років?
— Оце весною мине вісімнадцять.
— Намучилась, га?
Вона нічого не відповіла, тільки покірно вклонилась йому до землі.
Дим, видно, знову зайшов старому панові в очі.
В цей час принесли пива й гарячого м'яса. Старий пан сказав їм зараз же братись до їжі, а коли вони відповіли, що не сміють їсти при ньому, сказав, що вопи дурні. Та, незважаючи на його гнів, він здавався їм ангелом небесним.
Йому, видно, було дуже приємно дивитись, як вони їли. Потім він звелів їм розказати, яким чином вони тут опинились і що пережили. 1 Вавжон розповів йому все чисто, як на сповіді. Він гнівався, сварив його, а коли дійшов до того, як він хотів утопити Марисю, пан крикнув:
— Я б з тебе шкуру зняв! Потім — до Марисі:
— Підійди-но сюди, дівчино!
Коли Марися підійшла, він узяв її голову в обидві руки й поцілував у чоло.
Потім трохи подумав і сказав:
— Найгірше ви пережили. Це добра країна, тільки в ній треба уміти дати собі раду.
Вавжон витріщив на нього очі: цей шляхетний і розумний пан назвав Америку доброю країною!
— Так воно і в, недотепо,— сказав він, побачивши, як здивувався Вавжон,— Добра країна! Коли я прибув сюди, то не мав нічого, а тепер маю шматок хліба. Але вам, селянам, треба триматися землі, а не волочитись по світу. Коли ви виїдете з батьківщини, то хто ж там залишиться? Ви тут не потрібні, і приїхати сюди легко, а повернутись важко.
Він деякий час мовчав, а потім промовив, наче сам до себе:
— Я тут уже сорок з чимось років і забув про свою батьківщину. Але часом мене поймає журба. Вільям неодмінно туди поїде, щоб знати, де жили його батьки... Це мій син,— мовив він, показуючи на хлопця,— Вільяме, привезеш мені з дому жменю рідної землі в труну під голову.
— Yes, father) 1 — відповів хлопець по-англійськи.
— І на груди, Вільяме! І на груди!
— Yes, father!
Старого пана дим так почав щипати за очі, що в них заблищали сльози. Він аж розсердився:
<— Розумів жевжик по-польськи, але говорить по-англійськи. Так вопо мусить бути, бо хто сюди потрапляв, для того рідні звичаї втрачені. Вільяме, іди додому і скажи сестрі, що у нас будуть гості на обід і ночівлю.
Хлопець схопився й пішов. Старий пан замислився й довго мовчав, потім заговорив, наче сам до себе:
— Відіслати їх назад — дорого, і до чого ж їм вертатися? Що мали, те попродали: підуть з торбами. А з дівчиною в наймах хто його знав, що сталося б. Коли вже вони тут, треба спробувати влаштувати їх на роботу. Послати їх у якусь колонію, там дівчина одразу вийде заміж, а як захочуть повернутись, то й старого з собою візьмуть.
А далі звернувся вже просто до Вавжона: '
— Ти чув що-небудь про тутешні наші колонії?
— Не чув, вельможний пане.
"— Як же ви так, нічого не знаючи, наважились їхати сюди? Боже милий! Та ви ж загинете! В Чікаго в таких, як ти, з двадцять тисяч, в Мілуокі не менше, багато в Детройті, чимало в Буффало. Працюють вони на фабриках, та селянинові найкраще робити коло землі. Послати б вас до Радома, в Іллінойс, гм! Але там уже сутужно з землею. В степах Небраски закладається якась нова Познань, тільки туди далеко. Залізницею їхати дорого коштує. Діва Марія в Техасі такой; далеко. Найкраще було б до Боровини, тим більше що туди можу дати вам безплатні квитки, а що дам в руки, то буде на хазяйство.
Він глибоко задумався.
— Слухай, старий,—сказав нарешті,—Зараз закладають нову колонію Боровину в Арканзасі. То теплий і гарний край, але майже не залюднений. Там ти одержиш від уряду сто шістдесят моргів землі з лісом безплатно, а від залізниці — за невелику плату. Розумієш? Я дам тобі на господарство і квитки на залізницю, бо маю можливість. Приїдете поїздом до міста Літтл-Рок, а далі треба буде їхати кіньми. Там зустрінете й інших людей, які з вами поїдуть. Зрештою дам вам рекомендаційного листа. Хочу вам допомогти, бо ж я ваш брат; але твоєї дочки мені в сто разів більше шкода, ніж тебе. Розумієш? Дякуйте богові, що мене зустріли.
— Слухай, дитино,— звернувся він до Марисі.— Ось на цій картці моє ім'я й адреса: добре сховай її. Якщо тебе коли-небудь спіткає лихо, якщо залишишся па світі самотня й без допомоги, то пошукай мене. Якщо я вмру, то про тебе потурбується Вільям. Не загуби картки! А тепер ходім до мене.
По дорозі він купив їм білизну й одяг, а потім привів до себе і пригостив. Ціла родина виявилась добрими людьми, бо і Вільям, і його сестра Дженні заопікувались ними, як рідними. Пан Вільям навіть поводився з Марисею, мов з lady, чого вона дуже соромилась. Увечері до панни Дженні прийшло кілька молодих панянок з гривками на чолах, гарно вбраних і добрих. Вони взяли Марисю до свого гурту, дивувалися, що вона така бліда, що в неї таке біляве волосся, сміялися з того, що вона їм низько кланяється та цілує в руки. Старий пан походжав між молоддю, потріпував білою головою, буркотів, часом сердився, говорив то по-англійськи, то по-польськи, розмовляв з Марисею і Вавжоном про рідну сторону: пригадував минуле, роздумував, і дим від сигари, мабуть, раз у раз заходив йому в очі, бо він частенько крадькома втирав їх.
Колп всі розійшлися спати, Марися не могла стримати сліз, дивлячись, як панна Дженні власноручно стелить їм постіль. Які ж бо то добрі люди, та в цьому не було нічого дивного: адже старий пан також родом з-під Познані.
На третій день Вавжон з Марисею вже їхали до Літтл-Рока. Старий намацував у кишені сто доларів і навіть забув за обід, а Марися відчувала над собою руку божу й вірила, що та рука не дасть їй загинути; коли вже вона врятувала її з недолі, то припровадить і Яська до Америки, опікуватиметься ними обома і поможе вернутися до Ліпинців.
Тим часом у вікнах вагона миготіли міста й селянські ферми. Тут було зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку. Тягнулись поля й бори на обрії, будиночки, обсаджені деревами; посіви різної пашні зеленіли великими смужками, зовсім так, як у Польщі. Дивлячись на все це, Вавжон так радів, що аж груди йому щось розпирало і хотілось крикнути: "Гей, ви, бори й поля зелені!" На луках видно було овець і корів, на узліссях—людей з сокирами. Поїзд летів далі й далі. Поступово місцевість ставала все менш населеною. Ферми зникли, навколо простелився широкий, безлюдний степ. Хвилювали під вітром трави, серед яких миготіли яскраві квітки. Місцями, мов золотисті стьожки, звивалися порослі жовтим цвітом дороги, якими колись проїхали вози. Високі кущі коров'яку та колючого осоту кивали вершечками, немов вітаючи мандрівників. Над степом ширяли на широких крилах орди, пильно вдивляючись у траву. Поїзд мчав уперед, наче хотів долетіти туди, де широкі степові простори зливалися з небом. З вікна вагона видно було цілі табуни зайців та байбаків. Часом над травами на мить показувалась рогата голова оленя. Ніде не видно було ані костьольної дзвіниці, ні міста, ні села, ні дому, тільки станції; а поміж станціями та поблизу них — ані живої душі. Вавжон дивився на все те, крутив головою і не міг збагнути, як це марнується стільки добра.